Життєва трагедія акторки Йошіко Окаду та її чоловіка-режисера, які повірили сталінським ідеям.
У січні 1938року у районі сахалінської прикордонної застави командир відділення Григорій Сизенко зауважив двох порушників, що перетинали радянсько-японський кордон. Підняв заставу по тривозі і через кілька хвилин захопив перебіжчиків. «Стій! Руки вгору!».
Почувши окрик, порушники завмерли. Ними виявилися тендітна жінка і чоловік, який стояв босими ногами на снігу, а в руках тримав свої чоботи. Чи могли прикордонники думати, що перед ними ‒ відомі всій Японії кінозірка і театральний режисер. Японці, за традицією, знімають взуття, коли переступають поріг нового дому.
Зірку німого кіно Йошіко Окаду вважали однією з найвродливіших жінок Японії. Мала славу, прихильників. Що ще потрібно? Але її чоловік, режисер Ріокічі Суґімото, вважав, що цього мало. Він був прихильником Радянського Союзу, сталінських ідей, належав до Японської комуністичної партії, любив російську літературу, перекладав її японською мовою. Досягти вершин театрального мистецтва, як він вважав, можна лише у Москві, де тоді жив і творив знаменитий режисер Всеволод Меєргольд. Йошіко готова була йти за чоловіком на край світу, тож погодилася емігрувати в СРСР. Вони придумали, як це здійснити. У 1930-ті роки Японія і СРСР перебували на межі війни. План полягав у тому, щоб вибратися на кордон, а там його перетнути. Акторка звернулася до уряду з проханням дозволити їй виступити перед прикордонниками. Такий дозвіл отримала і 3 січня 1938 року разом із Суґімото приїхала на Сахалін, де власне й проходив кордон між двома державами. Прикордонники були захоплені приїздом знаменитої акторки. Коли попросила покататися вздовж кордону на санях, їй дозволили. Яким же було здивування військових, коли актори, від\’їхавши на певну відстань від контрольного пункту, раптом зіскочили з саней і побігли до радянської території.
‒ Ми політичні! Ми йдемо до вас! ‒ кричав російською Ріокічі Суґімото, усміхаючись радянським прикордонникам. І додав: «Ми їдемо в Москву!».
Григорій Сизенко привів порушників кордону на заставу і поспішив доповісти про ситуацію керівництву. А наразі надали японцям кімнату з буржуйкою і виділили якісь продукти.
‒ Бачиш, як гарно нас зустріли, ‒ казав Суґімото коханій. ‒ Скоро ми поїдемо в Москву. Побачимо великого Сталіна.
Як він помилився! Через два дні їх справді повезли, але не в Москву, а в Александровськ, де містилося Сахалінське управління НКВС. Там Суґімото і Окаду розлучили, закрили у різних камерах. На допиті Суґімото чесно розповів, що перейшов кордон, щоб приїхати у Москву навчатися театрального мистецтва у великого режисера Меєргольда. Чи міг знати нещасний японець, що радянська влада не схвалювала діяльності шанованого ним режисера. Ба більше. У той час саме закривали Театр Меєргольда. Мимоволі японський режисер затягнув зашморг на шиї свого кумира. В НКВС Суґімото катували доти, поки не признався, що він шпигун, засланий в СРСР для встановлення контакту із завербованим агентом Меєргольдом для організації диверсійних операцій. Незабаром на Луб\’янці опинився й сам Меєргольд.
Більше Йошіко свого коханого не бачила. З Сахаліна «японських шпигунів» відправили до Хабаровська, а через півтора місяця спецконвоєм у Москву. Вони не знали, що їдуть у сусідніх вагонах.
На перших допитах Окада не розуміла, що від неї вимагають, говорила правду. Їй здавалося, що перекладач-кореєць неправильно інтерпретує її відповіді. І на вперті запитання слідчого, з якою метою вона перейшла кордон, відповідала: «Чоловік ‒ комуніст, перекладав російську літературу. Зараз, з приходом в Японії до влади реакційних сил, чоловік боявся репресій і вирішив перейти на бік СРСР. Разом з ним перейшла і я». Слідчі ніяк не могли второпати, навіщо такій знаменитій акторці, яка не розуміє жодного слова російською, втікати в іншу країну?
Увесь час, перебуваючи на Луб\’янці, Йошіко зверталася з проханням видати їй російсько-японський словник: «Мені так хочеться вчитися російської…». У відповідь була тиша. В НКВС так і не зуміли добитися від колишньої кінозірки потрібних показань. І тоді в її особовій справі якимось чином з\’явилося «чистосердечне визнання», що вони з чоловіком ‒ заслані японські шпигуни.
20 серпня 1939 року відбулося закрите засідання Воєнної колегії Верховного суду СРСР. Справу Окади розглядав воєнюрист Василь Ульріх. Йошіко ніколи й не дізналася, що в тій самій кімнаті кілька хвилин тому він виніс смертельний вирок її Суґімото. Трохи пізніше, у лютому 1940 року, Ульріх виніс вирок Меєргольду ‒ розстріл.
Щодо зірки німого кіно, то суд виніс рішення: «Йошіко Окаду позбавити свободи з відбуванням у виправно-трудових таборах терміном 10 років без конфіскації майна, якого у неї нема». Так японська акторка опинилася в одному з найбільших таборів ГУЛАГу ‒ Вятлаву. «Коли я побачив тендітну жіночку, сказав хлопцям: \”Дивіться, діамант потрапив у гній!\” ‒ згадував колишній в\’язень табору Петро Буїнцев. ‒ Вона мовби світилася, навіть табірний одяг не міг приховати її чарівності».
Йошіко рубала ліс. Російську почала розуміти, але говорила погано. Іноді у колишньої акторки з\’являлася можливість продемонструвати свій талант ‒ затанцювати для ув\’язнених в їдальні на імпровізованій сцені. Вона навіть написала листа Йосифу Сталіну. Але він був японською і його, не читаючи, підшили до справи.
Після звільнення Йошіко поселилася в Оренбурзі (тоді ще Чкалові). Працювала санітаркою у госпіталі. Підробляла на місцевому ринку, малюючи аквареллю портрети. Саме за цим заняттям її застала кореспондентка московського радіо. У цей час якраз бракувало кадрів в японській редакції, що транслювала радянські передачі для громадян країни, яка капітулювала у війні. Йошіко запросили стати диктором. Вона погодилася. 1950 року до неї приєдналися ще двоє колег ‒ Акіра Сейто і Шінторо Токіґучі, колишні військовополонені, привезені з Хабаровська. Згодом Акіра став її хорошим приятелем, а Шінторо ‒ чоловіком.
Ні десять років табірного життя, ні втрата коханої людини не зламали бажання Йошіко досягти вершин театрального мистецтва. Навіть вік (їй тоді виповнилося 53 роки) не стримав її, і вона вступила на режисерське відділення ГІТІСу. Перша її постановка на сцені Московського театру імені Маяковського викликала шквал овацій. Окада поставила спектакль за п\’єсою японського драматурга Каору Морімото «Украдене життя».
1972 року Йошіко полетіла на батьківщину. Квиток їй вислав губернатор Токіо пан Мінобе. Наступною дня всі японські газети вийшли із сенсаційними повідомленнями про повернення великої кінозірки німого кіно Йошіко Окади. З того часу декілька разів відвідувала Японію, поставила там кілька спектаклів, знялася в епізодичних ролях, але жити в Японії не залишилася.
Вона писала в різні інстанції з надією щось довідатися про Ріокічі Суґімото. Тільки у кінці 70-х в її скромне московське помешкання прийшов помічник прокурора Москви. Він розповів їй про трагічну долю Суґімото.
…На початку 90-х відомий японський драматург Сейто Рен написав п\’єсу-монолог «Синя птаха», що розповідала про життя акторки Йошіко Окади. Роль Окади мала виконувати красуня Оґава Маюмі. Сейто і Оґава спеціально прилетіли до Москви, щоб показати Окаді сценарій і отримати її схвалення. Вона лежала у лікарні. Коли наступного дня після візиту японських гостей до неї в лікарню прийшов Акіра Сейто, то знайшов її у важкому стані. Поруч лежав сценарій, увесь в позначках червоним олівцем. Окада сказала єдину фразу: «Я ніколи не розглядала своє життя як ланцюжок любовних пригод». Більше вони про це не говорили. Спектакль таки поставили в Японії, але без врахування її зауважень.
Після смерті Окади друзі знайшли її щоденники. В них не було жодного слова про час, проведений у таборі. Лише єдина фраза: «Період Луб’янки». Мабуть, цей жахливий відрізок свого життя японська кінозірка викреслила з пам\’яті назавжди.
Йошіко Окада (嘉子 岡田). 21 квітня 1902 р. (Хірошіма, Японія) ‒ 10 лютого 1992 (Москва, Росія).
Автор: Іван Яремко
За матеріалами журналу «Маловідома історія: далеке і близьке» № 2 (10), лютий, 2017 р.