Японські казки передусім вражають надзвичайною своєрідністю. Це й не дивно: адже Японія довго, особливо в XVII—XIX ст., була відгороджена від зовнішнього світу як морем, так і свавіллям її правителів.
Жили колись собі старий із старою. Були вони дуже бідні, але добрі й лагідні на вдачу.
Якось поніс старий продавати дрова до міста. Та, як на лихо, з самого ранку пішов сніг, поля і гори вкрилися білою габою.
— Шкода, що я вибрався до міста в таку негоду,— зітхнув старий, поглядаючи на небо.— Проте як не продам дров, то й жменьки рису на обід не зможу купити.
Та ради не було — і старий почвалав до міста.
Невдовзі він почув, що на рисовому полі, яке він саме проминав, щось несамовито лопотить.
\”Що воно таке?\” — подумав старий і підійшов до того місця, звідки долинав шум.
Дивиться — журавка б’ється в сильці.
— Зараз я тебе звільню! — сказав він і почав розмотувати мотузку. Незабаром журавка змахнула крилами і знялася в небо.
— Кру-кру-кру! — закурликала вона і, покружлявши над старим, звернула до гір.
— Вдруге не попадайся! — мовив старий і пішов своєю дорогою.
Того дня, на превеликий свій подив, він продав геть усі дрова, тож повертався надвечір додому веселий та щасливий.
— Я продав усі дрова! Чуєш, стара? — похвалився він жінці, а потім розповів, як урятував журавку.
— Добре зробив! — раділа стара.
Того ж таки вечора, коли старий і стара погасили світло й збиралися облягатись, у двері хтось постукав.
— Хтр ж це прийшов у таку заметіль?
Стара відчинила двері, дивиться — перед нею стоїть обсипана снігом дівчина.
— Я збилася з дороги. Будь ласка, прийміть мене хоч на одну ніч. Пересплю навіть у коморі.
— Заходь, голубонько! — Стара провела дівчину до хати й додала: — Ми такі бідні, що й пристойної їжі та постелі не маємо. Одне добре — дрівець вистачає.
I стара підкинула у вогонь полінцят.
— Не клопочіться більше мною! Спасибі, що пустили переночувати.
Ви мене просто врятували!
Наступного ранку старий із старою, прокинувшись, побачили: вогонь уже розпалено, хату прибрано, сніданок зготовано. Все це зробила дівчина.
— Ой, яка ж ти моторна! — в один голос хвалили її старий та стара.
Дівчина вклонилася їм до землі і сказала:
— Я не маю ні батька, ні матері, ні сестри, ні брата. Будь ласка,
прийміть мене до себе! Я залюбки на вас працюватиму.
— Ти хочеш стати нащою донькою? Яке ж то щастя нам на старість!
Стали вони жити втрьох. Старі не могли натішитись своєю донькою:
така вона була роботяща, добра й лагідна. Дбала про батька і матір, замітала хату, прала білизну, ходила в ліс по дрова. Якось звернулася вона до старого з такими словами:
— Тату, купіть мені ниток. Я хочу ткати полотно.
— Гаразд, доню. Зроблю все, що ти просиш. Старий продав на базарі дрова й купив ниток.
Дівчина перенесла із сіней до комори ткацький верстат, припалий порохом, і затулила його ширмою.
— Тільки про одне я вас прошу,— сказала вона. — Хоч би що сталося — сюди, коли я працюватиму, не заглядайте.
— Будь спокійна, не заглядатимемо.
Дівчина зачинилася в коморі й узялася до ткання. Звідти долинав розмірений перестук: \”Та-тах, та-тах! Та-тах, та-тах! Та-тах, та-тах!\”
— Видно, вміє ткати.
— Еге ж, вона до всякої роботи зугарна.
Сидячи біля вогнища, старий і стара захоплено слухали, як стукотить верстат.
— Два дні — від рання до смерку — забувши про їжу, дівчина ткала полотно. Увечері третього дня вона нарешті вийшла з комори.
— Тату й мамо, ось що я виткала!
Старий і стара взяли в руки біле як сніг полотно.
— Яке гарне!
Дивлячись на їхні радісні обличчя, дівчина сказала:
— Будь ласка, продайте його і ще купіть мені ниток.
Наступного дня старий здибався в місті з вельможею і, показавши йому свій крам, боязко спитав:
— Пане, вам не треба такого полотна?
— Чудове полотно, я беру його,— відповів вельможа й відрахував стільки грошей, що старий аж рота роззявив із подиву.
Накупивши ниток і подарунків, старий подався додому. Того вечора в хаті панувала радість, на столі з’явилися смачні наїдки. Вранці дівчина знову зачинилася в коморі, а через три дні показала старим виткане полотно — ще біліше, ще гарніше, ніж попереднє. Старий продав його в місті вельможі за дуже великі гроші.
— Добру дівчину послала нам доля, заживемо тепер, як люди!
— Правду кажеш, старий! Такої ткалі світ іще не бачив. Як мені хочеться зазирнути в комору, де вона працює!
— Не роби цього, стара! Хіба ж ти забула, як вона просила, щоб ми туди не заглядали й не ходили!
— Та я тільки оком кину,— сказала стара і, зиркнула крізь щілину між паперовими перегородками в комору, ойкнула. За верстатом стояла журавка і, вимахуючи крилами, ткала полотно. Висмикувала дзьобом із крил пір’я й переплітала його з нитками.
— Старий, а йди-но сюди!..
Старий прибіг до старої зляканий — такий незвичайний був у неї голос.
— Он як! Так то журавка! — мовив він, глянувши в щілину.
Того вечора дівчина винесла з комори біле-білісіньке, тонке-тонісіньке полотно, поклала його перед господарями і, низько їм уклонившись, сказала:
— Тату й мамо, я довго жила у вашій хаті. Я — та сама журавка,
яку ви, тату, врятували того зимового дня. Та ви побачили мене в моїй
справжній подобі, і я не можу більше бути людиною. Бажаю вам щастя.
Прощавайте!
І дівчина вмить перетворилася у журавку, вибігла надвір і знялася в небо.
— Кру-кру-кру! — закурликала вона і, покружлявши над хатою, поле тіла світ за очі.
За матеріалами видавництва «Веселка», м. Київ, 1986 рік.
Переказ з японської: Івана Дзюба
Малюнки: Олени Михайлової-Родіної
