Японські казки передусім вражають надзвичайною своєрідністю. Це й не дивно: адже Японія довго, особливо в XVII—XIX ст., була відгороджена від зовнішнього світу як морем, так і свавіллям її правителів.
Давно колись при одному гірському храмі жили священик із послушником.
Як настала осінь, за кожним подмухом вітру з каштанів у лісі біля храму падали плоди й гупали об землю. Послушник дуже любив каштани, тож попросив священика:
— Отче, пустіть мене, будь ласка, в ліс по каштани.
— Не можна. Там живе страшна відьма,— відповів священик. Проте послушник наполягав на своєму, і священик дав йому три амулети й сказав:
— Коли вже тобі так забаглося тих каштанів, то візьми ось це. Як опинишся у скруті, то кидатимеш по одному.
Послушник подався в ліс збирати каштани. Ох і було там цікаво: дмухне вітер, і каштани градом сиплються на землю. Послушник збирав їх з таким запалом, що й не помітив, як забрів у гущавину.
Опам’ятався тоді, коли стемніло. Та от біда — не міг знайти дороги додому.
\”Що ж мені робити?\” — подумав послушник. Аж тут побачив — попереду блимає вогник. Послушник полегшено зітхнув і пішов на нього. Незабаром опинився перед гарним будинком.
— Будь ласка, пустіть мене переночувати. Я заблукав,— постукавши, мовив послушник.
На порозі з’явилася бабуся з дбайливо заплетеним волоссям і пофарбованими начорно зубами.
— Ну що ж, заходь,— сказала бабуся і провела послушника до вогнища.
Потім щедро почастувала його печеними і вареними каштанами, а коли він почав куняти, вклала спати.
Серед ночі послушника розбудили якесь рипіння й булькіт.
\”Що це за звуки?\” — подумав він. Підійшов до дверей сусідньої кімнати, дивиться — над вогнищем у казані кипить вода, а поряд відьма гострить сікача. її сиві коси розпатлались, а з рота, розтягнутого по самісінькі вуха, раз по раз витикався червоний язик.
\”Оце знайшов собі нічліг! Як не втечу, вона мене з’їсть\”,— жахнувшися, подумав послушник і хотів був прокрастися на задвір’я, але відьма його помітила.
— Ти куди, хлопче?
— Та треба мені вийти,— пробелькотів послушник.
— Я тебе прив’яжу — щоб не втік.
Відьма відпустила послушника лише тоді, коли обв’язала його мотузкою; другий кінець мотузки тримала в руках.
Надворі хлопець розв’язав мотузку, прив’язав до неї амулет і звелів йому:
— Відповідай замість мене!
— Хлопче, ти скоро повернешся? — вряди-годи питала відьма.
— Почекайте ще трохи! — відповідав амулет.
Нарешті відьмі увірвався терпець, і вона визирнула з дверей.
— От капосний хлопчисько!
Відьма поламала амулет і, розлючена, кинулась наздоганяти послушника.
Той біг щодуху, а коли озирнувся, то побачив — відьма наступає йому на п’яти.
Послушник вийняв другий амулет, звелів йому: \”Стань широкою річкою!\” — і кинув позад себе.
Тієї ж миті між ним і відьмою утворилася річка.
— От капосний хлопчисько! Відьма стрибнула у воду і попливла.
Послушник мчав як навіжений, та невдовзі відьма знову його наздогнала.
Послушник вийняв останній амулет, наказав йому стати піщаною горою і кинув позад себе.
Тієї ж миті між ним і відьмою виросла піщана гора. Відьма почала видряпуватися на неї, але пісок осипався і вона раз у раз сповзала вниз.
А тим часом послушник прибіг до свого храму.
— Отче, сховайте мене! За мною женеться відьма!
Тільки-но священик заховав послушника у шафу, як улетіла відьма.
— Послушник тут?
— Ні, пішов у ліс по каштани і ще не повернувся,— відповів священик.
— Не бреши! Як не віддаси його, я тебе з’їм!
— Нехай буде по-твоєму, але тільки тоді його з їси, коли зумієш краще за мене прибрати будь-якої подоби.
— Згода. Я можу стати будь-чим.
— То спробуй стати квасолинкою.
— Дивись! — і відьма перетворилася на квасолинку. Священик схопив її, кинув у рот і проковтнув.
За матеріалами видавництва «Веселка», м. Київ, 1986 рік.
Переказ з японської: Івана Дзюба
Малюнки: Олени Михайлової-Родіної
