Ми намагалися жити на 120 відсотків, а не чекати смерті. Намагались зрозуміти, чому ми повинні були померти у 20 років. Ми відчували, що годинник відлічує секунди до нашої смерті, скорочуючи життя.
Ми намагалися жити на 120 відсотків, а не чекати смерті. Намагались зрозуміти, чому ми повинні були померти у 20 років. Ми відчували, що годинник відлічує секунди до нашої смерті, скорочуючи життя.
Так писав пілот-камікадзе Ірокава Дайкіші. Їх ще називали токкотаї. Вони дивилися в очі неминучій загибелі у марних військових операціях Японії наприкінці Другої світової війни.
В Азії відбуваються незліченні церемонії, похмурі і урочисті, з нагоди річниці закінчення Другої світової війни на Тихому океані. Ця титанічна боротьба офіційно завершилася на залитій сонцем палубі лінкора США «Міссурі» у Токійській затоці, коли японські військові підписали капітуляцію 2 вересня 1945 року.
Незважаючи на жертви тисяч молодих людей, які пішли на неминучу смерть, спрямовуючи начинені вибухівкою літаки на американські військові кораблі, Японія програла війну. Проте вона не забула володарів «божественних вітрів».
У спробі підвищити їхній моральний дух японські військові командири (які самі ховалися на безпечній відстані у бункерах в далекому Токіо) оголосили молодих пілотів «богами грому», заявивши, що після того, як громовий вибух знищить літак і його ціль, молоді люди стануть божественними духами. Імперське командування Японії також наділило пілотів званням камікадзе (назва божественного вітру) ‒ на згадку про люті вітри тайфунів, які врятували Японію від нападу монгольського флоту в ХІІІ столітті.
Літак, який найчастіше використовували камікадзе, називався Міцубіші Зеро. Його також використовували для раптового нападу на Перл-Гарбор та Гаваї у грудні 1941 р. Оскільки війна тривала, а японські військові ставали все більш відчайдушними, японські інженери створили крилатий літак з ракетним двигуном Охка ‒ «Квітка сакури». Це був мініатюрний літак з дерева та металу спеціально для місій камікадзе. У носовій частині «Квітки сакури» містилось 1200 кг амоналу, а у задній ‒ ракетний двигун, що працював 8-10 секунд. Літак не мав шасі, його доставляли до цілі двомоторним японським бомбардувальником-носієм. Після від\’єднання від носія пілот-камікадзе наводив його на ціль у режимі планера і включав ракетний двигун. Під час бойового завдання пілот перебував у бомбардувальнику, а коли ціль була на відстані 25-50 миль, через бомбовий відсік пробирався у «Квітку сакури», тягнув на себе важіль роз\’єднання і летів у свою останню смертоносну подорож.
Хоча маленький літак був примітивний, він мав компас, висотомір і тумблер для запуску примітивних рухових ракет у хвості. На той час, коли Охка досягав американського корабля, він розвивав швидкість 600 миль на годину ‒ що вище за швидкість більшості сучасних пасажирських авіалайнерів. Безпосередньо перед зіткненням пілот активував бойовий заряд у носовій частині свого літака.
Історики не можуть визначити, скільки японських пілотів-камікадзе загинуло. Вважається, що понад тисяча камікадзе загинула у самовбивчих атаках. Більш ніж третина з них були підлітками.
В Японії є музей, де зібрані особисті речі цих пілотів та їхні листи, в яких вони прощаються з матерями, батьками і коханими. Перед першою місією Охка, що відбулася у березні 1945 року, пілоти обрізали собі жмутики волосся і клали їх у скриньки, щоб їхні батьки мали хоч що-небудь для поховальних ритуалів. Кожен з пілотів після цього писав якийсь вислів. Один з камікадзе написав: «Нехай наша смерть буде настільки ж раптовою, як розбиття на друзки кристала».
Пілоти-камікадзе потопили 34 кораблі американців. Один з них, корабель з ескорту Сен Ло, затонув менш ніж за годину після влучення у нього літака з пілотом камікадзе. При цьому загинуло понад 100 американських моряків. А найбільшим успіхом була атака на важкий ударний авіаносець Банкер Гілл, здійснена Кійоші Оґавою 11 травня 1945 року: 389 американців було вбито або пропали безвісти після вибуху, 264 поранено, а весь екіпаж авіаносця налічував 2600 осіб.
Автор: Андрій Семів
За матеріалами журналу «Маловідома історія: далеке і близьке» № 4 (4), серпень, 2016 р.