Нам вдалося побалакати про багато речей: і про те, як він починав працювати аніматором, і про цілі студії, і про шляхи сучасної цивілізації, і про нинішніх дітей.
27 липня. Токіо. З режисером студії «Ґіблі» Хаяо Міядзакі ми зустрілися в його офісі, оточеному пишною рослинністю. Нам вдалося побалакати про багато речей: і про те, як він починав працювати аніматором, і про цілі студії, і про шляхи сучасної цивілізації, і про нинішніх дітей, і про взаємини природи та людини. Міядзакі говорив з великим ентузіазмом.
Пане Міядзакі, я чув, що на Вас значний вплив мав радянський мультфільм «Снігова Королева», який Ви подивилися в 60-х роках. Розкажіть про це, будь ласка.
Коли я подивився «Снігову королеву», я вже займався анімацією. Ще тоді подумав: як добре, що я обрав цей фах! Як добре, що в мене є шанс створити щось подібне. Справа була не в тому, що я міг би зробити такий фільм, а в тому, що я опинився в потрібний час у потрібному місці. Наші роботи в той час залишали бажати кращого, але я зрозумів, до чого слід прагнути. Я усвідомив тоді, що виразні можливості анімації значно ширші та глибші ніж видається на перший погляд. Це було схоже на знак згори. Послання, укладене в цьому фільмі, було справжнім і важливим. Я серйозно вирішив для себе зайнятися анімацією, віддаючись повністю цій справі. Ось який досвід я отримав.
Радянський Союз залишив після себе чудові твори мистецтва. Серед них були й анімаційні. У XX столітті, починаючи з п’ятдесятих років, коли була створена «Снігова королева», аж до Норштейна, російські художники створили цілу низку прекрасних робіт, що зайняли своє місце в історії мультиплікації. Зараз, як мені видається, ця лінія тимчасово перервалася. Навіть Норштейну доводиться зараз боротися.
Ви сказали, що це було схоже на знак згори. А в чому це проявилось?
У тому, що анімація як засіб вираження може мати величезну силу – описувати душу героїні в чистому вигляді за допомогою символів.
У Росії існує великий інтерес до японської культури, зокрема до аніме…
Наша студія нетипова для японської анімації. Батьки часто з підозрою ставляться до витворів японських аніматорів. Серед поціновувачів японської анімації багато тих, хто не може знайти свого місця в суспільстві, хто стоїть осібно. Японське суспільство породило отаку: вони і в сорок п’ять років продовжують любити те, що любили в п’ятнадцять. У всьому світі то тут, то там народжуються люди, яких це захоплює. Мені здається, що зараз від Японії лине енергія декадансу. Не те, щоб я не любив декаданс, але його прихильники глибоко зранені.
Японська анімація з’явилася в світі подібно піні: спочатку стояча вода, потім вири, вигини і коловороти. Ось вона і знаходить відгук часто у тих, хто сам кружляє на одному місці, не розуміючи, куди рухатись далі. Така дійсність. Звісно, що схожі явища періодично виникають. Але якщо не замислюватися про те, що буде далі, то не зможеш нічого передбачити: ні того, що буде в культурі, ні того, що буде в суспільстві. Думаючи про те, як суспільство ставиться до дітей, то занадто примітивно входити в односторонні міркування: ось, мовляв, хтось знущається над дитиною, або система освіти така і сяка. У відносинах батьків та дітей ми бачимо: самі батьки потрапили в пастку цивілізації, яка переживає значний занепад. Тоді чому б нашим фільмам не дати дітям хоча б тимчасову віддушину? Добре, якщо наші фільми стають підтримкою, допомагають побачити те, що перед очима. Наприклад, побачити в дівчині красуню. Проте нам самим доводиться докладати величезних зусиль, занурюючись у мутний котел масової субкультури, і це не красиві слова: ми дійсно по вуха у багнюці.
Ви й раніше говорили про занепад цивілізації. Спад народжуваності, старіння і зменшення населення в Японії. Ви сприймаєте це як занепад?
Населення Токіо зменшиться. Стає дедалі більше порожніх будинків. Місто неначе роз’їдають ракові клітини, які все більше поширюються. Навіть якщо в місті стане менше жителів, то Японії потрібно бути до цього готовою і підлаштуватись до нових реалій. Скорочення для нас – це шанс подбати про майбутнє.
Звісно, коли легкі гроші були предметом пихи, думати про це було важко. У чомусь це нагадує міркування про війну: переможена країна розуміє її глибше.
Питання – яке місце займає сучасна Японія в історії. Час їй замислитися і про проблеми з водою, і про те, як відновити свою прекрасну землю. Чи встигне світ навчитися контролювати її знищення? Чи все розлетиться в хаосі? Ситуація вкрай небезпечна. XX століття, починаючи з Першої світової війни, було епохою масового знищення. Останнім часом я думаю: от і прийшло XXI століття!
Ви торкнулися теми декадансу. Невже у Вас не виникає надії, коли Ви бачите нинішніх дітей?
Ні, це не так. Коли дитина народжується, у неї безліч можливостей. Але це не означає, що якщо ми створимо їм гарні умови, далі все відбудеться само. Все не так просто. Життя – це поступова втрата можливостей, які були спочатку. Наш світ не райський сад. Я гадаю, що ми на філософському рівні повинні зрозуміти, що людське життя не піддається контролю. Ми вважаємо, що контроль можливий, і саме тому у вихованні дітей трапився такий перекіс. Ми перестали бути скромними у ставленні до довкілля. Чому це відбулось? Тому що ми стали ситими. Але дитині треба самому виходити в світ, чіпати, нюхати, пробувати на смак, вдарятись, відчувати біль, багато запам’ятовувати. Це програма, яку заклали в нас первісні люди епохи неоліту або мезоліту (сміється). Не володіючи усіма необхідними для первісної людини навичками: розпалювати вогонь, підтримувати його, гасити і запалювати знову в разі потреби, користуватися голкою та ниткою, різати щось або пов’язувати – не можна зрозуміти світ, що існує навколо нас. Ті ж, хто цього не може, проводять час за комп’ютерними іграми, телевізором та анімацією, і через це вони не пристосовані до реальності, вони виростають слабаками. Ось, що зараз відбувається в Японії.
Що стосується кіно, то було б добре, якби маленька дитина побачила хоча б один важливий для себе фільм у дитячому віці. Його дитячі враження залишаться на все життя. Я завжди говорив: дорослі не повинні давати дивитися трирічним дітям телевізор. Але, на жаль, вони повертаються з роботи і вмикають телевізор. Батьки виховують дітей в міру своєї дурості.
До розмови про батьків. У «Рибці Поньо на кручі» Коїчі, батько маленького героя, виходить у море на човні і довго не буває вдома. У ваших творах дуже сильно відчувається проблема відсутності батька.
Так, герою фільму його дійсно бракує. Але мені, як чоловіку, хотілося б виправдатися. Саме тому Коїчі не сідає на корабель далекого плавання, а задовольняється внутрішніми рейсами. Ходить у водах біля будинку. А самому напевно хотілося б плавати на величезному кораблі, що відправляється за кордон (сміється).
У багатьох ваших творах зображений конфлікт між природою і людиною. Це дуже складна, заплутана проблема…
Про себе одне можу сказати точно: ця вулиця (перед офісом – А. І.) завдяки нам стала ліпшою. Ми не даємо зрубувати дерева. І по вулиці ходить більше людей. Після того як поруч з нашим офісом був побудований дитячий садок, то багато цікавих стали зупинятися і дивитися, як граються дітлахи. Випадковий перехожий сказав мені: «Я люблю цю вулицю і ходжу нею до станції, хоча й доводиться робити гак». Від таких слів у мене хвилин на п’ять поліпшується настрій (сміється).
Я читав, що недалеко від вашого будинку ви чистили річку. Ви продовжуєте це робити?
Ну, це прибирання ми проводимо десь три рази на рік. Якщо пройти вздовж усієї річки, то можна впасти у відчай. Ми стихійно збираємося вранці у неділю та прибираємо сміття на нашій території. Одні розкидають сміття, а інші починають його підбирати, стежать за чистотою. Щоправда, це діяльність невеликого масштабу, але вона формує нові відносини між людьми. І я дуже дорожу такими відносинами.
Джерело:
Журнал «Японія» (літо 2010)
Бесіду вів:
Акіра Імамура
Літературний переклад:
Катерини Тарасової
Переклад українською:
Лунсар
Коректура:
DEMO