Джосей – жанр аніме, милий моєму серцю. Особливо, коли стомлюєшся від численних підліткових драм або фантазій, і хочеться трошечки подивитися на людей, віково ближчих мені. Можливо, якимсь чином підсвідомо я шукаю відповіді на питання, котрі турбують мене в даний період життя, хто зна. І як же я зрадів, коли на горизонті з’явився серіал “Заспівай мені Yesterday”. Залишалося тільки сісти і знайомитися з новими героями та, можливо, цікавою і повчальною історією.
Отже, після закінчення коледжу колишні однокласники Ріку Уозумі та Шінако Моріноме ідуть працювати. Він – до звичайного маленького магазину, вона – вчителькою до школи. Здавалося б, що між ними спільного, окрім спільних років навчання та дружби? Чи між ними щось більше, ніж дружба? А може, тільки в когось одного? Ріку насправді дуже цікава особистість, він мріє стати фотографом. А от Шінако – проста вчителька з котрої в майбутньому вийде чудова домогосподарка, оскільки готує вона чудово.
На Ріку поклала око така собі Хару Нонака. Загадкове дівча із вороною на плечі, котре працює в кав’ярні і часто заходить до магазину по закупи. Доволі дивне навіть для європейського суспільства, не кажучи вже про більш традиціоналістське японське. Дія ж-бо відбувається не на Хараджуку чи в Акіхабарі, де ґіків та диваків хоч греблю гати.
А от Шінако має друга дитинства Рьо Хаякаву, котрий молодший за неї на кілька років. Вони дружать з дитинства, вірніше, Шінако дуже дружила зі старшим братом, коли вони разом мешкали в Каназаві. Він вправний художник, але вправляється ще більше, не шкодуючи сил.
Так і зав’язався цей дивний квадрат. Вони всі ходять одне навколо одного, або одне від одного, то наближаються одне до одного, то віддаляються. І от цей чудовий квартет буде кружляти і кружляти перед вами у якійсь дивній “Просто-марії”, аби під кінець вибухнути надзвичайно різким як на мене закінченням. Власне, найбільш мене розчарувало підведення до фіналу. Ще в 11 серії ніщо не прогнозувало, що саме так все закінчиться. Абсолютно, жодного натяку, жодного гачечка, можливо, лише легкі підказочки, котрі легко маскуються під інші почуття, на приклад, незручності ситуації або неприємності від необхідності переживати таку ситуацію.
Поза тим сюжет досить легкий та позбавлений якогось великого глибокого підтексту. Ми спостерігаємо, як змінюється життя Ріку і Рьо, оскільки творці дозволили професійно прогресувати тільки хлопцям. Можливо, це щось, пов’язане з японською ментальністю – обидві дівчини попри фактурність їх персонажів, професійно статичні: з чого починали, тим і закінчували. Що ж, згідно з їх традиціями, для жінки більш важливіша кар’єра домогосподарки, ніж бізнес-леді.
Хоч сюжет і легкий, він суттєво позбавлений динаміки. Безумповно, нескінчені прогулянки вечірнім районом – це мило, але краще б щось розвивалося більш драматично. Харунька, по суті, одна тягне на собі всю життєрадісну складову. Інші в’яло супляться одне на одне та довго-довго думають, що робити і як це робити. Але вона згодом теж впадає в цю п’янку і липучу меланхолію.
Отже, як на мене, серіал надто плинний і надто незбалансований. Вся драматична частина в сукупності займає заледве 5-7 хвилин на 12 серій. А кінцівка, повторюся, аж надто несподівана, як поява Гаррі Поттера посеред звичайного українського районного містечка. При чому, як на мене, досить необґрунтована, особливо для Ріку. І єдиний симпатичний персонаж для мене – Харунька. Їй я поставлю 10, серіалу – тверде 6. Ні, він не аж настільки поганий, просто він аж настільки амебний.
P.S. Я так і не втямив, до чого тут Yesterday, і чому його треба обов’язково співати. Складається враження, що автори взяли назву зі стелі і не потрудилися навіть хоч якось акцентувати на її сенсі, згадавши, здається, заледве раз.
P.P.S. Великим плюсом серіалу є переклад і багатоголосе озвучення.
