Аніме на просторах України стало досить відомим після показу Sailor Moon та розповсюдження інтернету, де прихильники могли гуртуватися та спілкуватися. Ну, і обмінюватися улюбленими серіалами. Згодом з’явилися спеціалізовані точки на книжкових ринках країни, навіть магазинчики, почали проводитися фестивалі, більшість котрих зараз пішло у небуття. Серед аніме-серіалів 2000-х років було багато таких, котрі стали в наш час класикою аніме, котрі присутні в будь-якому переліку до перегляду справжнього отаку. Саме таким стало “В час, коли плачуть цикади”. Доля мешканців далекого вигаданого селища Хінамізави стала настільки цікавою українським анімешникам, що багато хто з них мріє побувати у селі, котре стало прототипом для аніме. І хтось з них таки побував, поки я пишу, а ви читаєте цю рецензію. Серіал складається з двох сезонів, в котрих послідовно розкривається сюжет. Далі доведеться розкрити частину спойлерів, тому якщо ви не дивилися серіал – миттю шукати в чудовому українському озвученні від Gwean & Maslinka.
В селищі Хінамізава відбуваються загадкові вбивства під час фестивалю Ватанаґаші, котрі називаються синдромом Хінамізави. Почалися вони кілька років тому (дія відбувається в 1983 році), коли виник конфлікт навколо будови дамби, котра мала б затопити терени поселення. Більшість мешканців не підтримали ідею, а тих, котрі захотіли з тих чи інших причин скористатися можливістю і переїхати в інше місце, почали утискувати і переслідувати. В подіях починають розбиратися кілька дітей, серед котрих єдиний найстарший хлопець в школі Маебара Кеічі, його однокласниця Рена Рюґу, інша однокласниця, представниця знаної родини Сонозакі Міон, а також молодшенькі дівчата Ходжьо Сатоко та Фуруде Ріка. Фуруде Ріка представляє родину, котра обслуговує храм місцевого божества Ватанагаші.
Серіал знімався на основі реальної місцевості, села Шіракава на півночі Японії, до речі, одного із самих сніжних. Але влітку тут спекотно, і від цикад немає спокою. Ці комашки стали ключовими героями в першій частині, коли події та їх передчуття доповнювалося плачем цикад. Шкода, що потім про цикад якось підзабули і більше особливо не акцентували, сконцентрувавши увагу на сюжеті.
Загалом задумка сюжету досить цікава, трохи нагадує «День Бабака». Головним героям треба вирватися з часової петлі, в котру обставини закидають їх знову і знову, що б вони не робили. Здавалося б, від петлі до петлі набір подій змінюється, що не має великого впливу на фінальну розв’язку окремої петлі. Але є одне але: петель занадто багато. Дивлячись серіал, ви ловите себе на моменті: я вже це бачив, я вже це бачив. І знову ці сцени, що повторюються з невеликими відмінностями. Тільки на цей раз фінальний вбивця інший. Безумовно, ми бачимо подання історії з різної точки зору, з різної перспективи, але це зроблено настільки одноманітно, що відбиває бажання вникати в суть справ.
Дідько, перший сезон, всі 26 серій – це по суті опис кількох петель. Перша серія другого сезону дала якусь на дію – а раптом вони очуняли і почали щось здогадуватися… Ага. Друга серія – то само. І все заради того, аби в останніх 4-6 частинах показати нам багатоходову розв’язку, котра мене розчарувала. Вона виявилася настільки приземленою (і це при багатообіцяючому початку), що я додивлявся скоріше автоматично, аби закрити тему цього серіалу. Єдине питання, на яке я собі не знайшов відповіді – як ці дітлахи дали раду з вправними професійними бійцями? Все якось… надто просто, здавалося, що творці самі втомилися і вирішили піти найпростішим для себе шляхом. Можливо, навіть під валом критики щодо жорстокості (в цьому серіал співзвучний зі «Шкільними днями» та «Ельфійською піснею»).
Особливо мене вразило, з якою легкістю вони відмовилися від містичної складової, котрої було досить забагато в першому сезоні, і котрий поступово, слідом за цикадами, йшов на других план, зникав, відступаючи перед реалістичними, більш ймовірними для нашого світу поясненнями подій.
У одного з моїх хороших друзів, коли ми почали обговорювати серіал, виникло питання: «Як такі няшні дівчата взагалі могли бути вбивцями?» Справді, творці візуальної новели надихалися серіалом Kanon, і тому дівчата виявилися там з дуже великими очима – типове мое 2000-х років. Можливо, в цьому був особливий сенс, адже краса людини може бути оманливою, а збіг обставин може привести її до крайніх протизаконних дій. Це може бути небезпека для життя батька, небезпека для особистого життя, небезпека для якоїсь справи, таємниця, котра має залишитися таємницею. Вираз «краса рятує світ» не для «Цикад».
Що ж, я знаю, що серіал має багато прихильників, і багато з них будуть дискутувати з даною рецензію. Я завчасно погоджуся з тим, що серіал може бути досить цікавим, якщо ви любите жахи, трилери та містику, якщо ви фан детективів, якщо вам подобається плинне подання ідеї, якщо подобається смакувати всі тонкощі та відтінки, представлені в різних часових петлях. В такому випадку глядач отримає справжнє задоволення. Окрім того знайдуть тут свою поживу любителі гаремів (хоча серіал напряму не є гаремником, ідея зв’язку одного героя з двома та більше героїнями має своє місце). В іншому випадку ви скоріш за все дропнете десь у другій половині першого сезону. І не врятує вас ані чудова музика в опенінгах (особливо оманливо заспокійливий у другому сезоні).
Загальна оцінка 7 з 10. При всій цікавості та деякій оригінальності сюжету, він занадто розтягнутий, а фінал відверто слабкий при всій претензії на поважність в першій його половині.
