З давніх часів людство не могло змиритися з об’єктивним фактом існування смерті. Відчуваючи свою безсилість, люди вірили в те, що існує якийсь інший, потойбічний світ, в котрому продовжується життя особи. В котрому, в залежності від вчинків тут, безсмертна душа потрапляє або до раю, або до пекла, переживає реінкарнацію в людину, тварину, рослину або досягає нірвани. Або просто собі існує в світі померлих. Факт переходу зі світу живих до світу мертвих є одним з центрових у більшості релігій та окультних «наук». Часом з’являлися свідоцтва про те, що хтось бачив померлих, що хтось навіть спілкувався з ними. Видіння під час клінічної смерті, здавалося б, підтверджують, що щось таки існує.
Що ми знаємо про смерть з точки зору науки? Біологічні процеси досить точно описані та проаналізовані вченими. Нещодавно виявилося, що мозок продовжує деякий час функціонувати після зупинки серця та дихання. Ця інформація досить лякаюча: малоприємно відчувати себе померлим і безпомічним і сприймати все, що діється навколо. Дункан Макдугал навіть встановив, що після смерті тіло втрачає 21-40 грам. Це стало приводом як до пліток про вагу душі, так і шквалу критики. Здається, суперечки матеріалістів та ідеалістів, старі, як світ, не припиняться ніколи, в той час, як творці аніме «Парад смерті» точно знають відповідь на це питання.
Важко описати це аніме, не впадаючи в найменші спойлери – не можливо передати головну ідею аніме, котра розкривається далеко не з першої серії. Загалом ця історія про те, як люди потрапляють у певне місце, що нагадує щось середнє між баром та казино. Їх завжди двоє (але є й одинокі особи), і, як правило, вони пов’язані між собою. Вони не пам’ятають нічого зі свого минулого. Двом людям пропонується зіграти в якусь гру, за котрою спостерігає бармен та його помічниця. В ході гри люди згадують подробиці зі свого життя аж до того моменту, поки не виявляють, що ж насправді трапилося перед тим, як вони потрапили сюди. Часом це дуже болючий процес, часом все проходить легко. І, на сам кінець бармен Декім (або Ґінті) виносить вирок та проводить їх до двох ліфтів, де люди йдуть або у небуття, або до переродження. Втім, дехто з людей може затриматися на певний час і працювати помічниками, як от Чіюкі.
Тепер глянемо на все очима судді, Декіма. Періодично до нього присилають людей, котрим він має виносити вирок на підставі інформації, котру присилають йому до голови, та поведінки людей безпосередньо під час гри. Згідно сюжету суддя має бути безчуттєвим, холодним та тверезим (насправді такий лише Декім, в той час як Ґінті скоріш показово грубий з підсудними). От тільки навіть судді не застраховані від помилок. Вони так само рано чи пізно починають відчувати свою недосконалість, а значить – можуть в якийсь момент стати на сторону котрогось із підсудних, втратити об’єктивність. Чи нам це тільки здається? Чи лише створюється ілюзія для глядача чи помічників суддів? Тут все дуже неоднозначно, враховуючи дивне хобі Декіма створювати ляльок, схожих на деяких людей, що приходили до нього. Дивний прояв сентиментальності як для персонажа, котрий має бути безпристрасним. Таким чином, само по собі цікаве питання: «чи може робот, лялька відчувати» сплітаються з питанням «що є правдою, а що ілюзією».
Сам бар-казино нагадує мені своєрідне чистилище, в котрому душі мають шанс або розкаятися, або кінцево укріпитися в своєму злі. Саме тому деяких і залишають на більший термін, оскільки вони не змогли до кінця проявити себе і піти в одну якусь сторону. При чому головна ідея зберігається: людина сама своїми думками та вчинками виносить собі вирок.
Котрий також не є абсолютно ідеальним на думку авторів, і це висловлює Чіюкі. Вона навіть піддає сумніву саму методику, тобто гру, вважаючи її надто жорстокою. І, за іронією долі, саме їй дістануться, мабуть, найтяжчі випробування, котрі хоч і не назвеш надто справедливими, проте саме вони приведуть до здійснення вибору.
В серіалі з його глибоким сенсом дивує лише опенінг, досить легковажний. Здається, він не дуже пасує загальній ідеї, досить похмурій. Проте згодом ми зрозуміємо, що колектив цих барів, та ті, що стоять за ними – не тільки грають в гри з людьми, але грають на почуттях одне одного, із задоволенням інтригують та розкривають інтриги. Друге, що не дуже ясно: чи потрапляють сюди всі люди, чи лише ті, котрі померли якимсь певним чином (вбивство, самогубство, катастрофа, хвороба, прикрий випадок). Чи існують інші бари? Та й важливо це?
Загалом, серіал попри все змушує задумуватися про свої вчинки, про обачність у словах та вчинках, про те, що якась дрібниця може призвести до фатальних наслідків, а у світі все може переплестися самим чудовим чином. Серіал варто дивитися восени, якщо ви схильні до створення і сприйняття похмурої атмосфери, або в більш веселі часи. Але якщо ви схильні до депресій, то полиште думку дивитися з вересня по грудень, хоч на справді аніма не є аж надто похмурою, аж надто драматичною. Вона більше сподобається старшому поколінню, ніж наймолодшим отаку, я б навіть додав – дорослим. Та й промальований серіал відповідно. На мою думку – 9 з 10.
