Багато з нас захоплюється музикою. Ми мало не з дитинства маємо якісь свої улюблені пісні, кліпи, котрі потім, коли ми виростаємо, стають для нас солодкою цукеркою ностальгії. Згодом багато хто мріє взяти гітару і стати таким же крутим, як відома зірка. У когось це закінчується побренькуванням в кімнаті подалі від батьків, хтось стає дворовою зіркою, хтось потрапляє до самодіяльності університету, військової частини, а хтось таки створює гурти. Згодом одиниці досягають успіху, з’ївши тонну солі, перцю та витративши кров, піт та сльози. Власне там, на вершині музичного олімпу, стає зрозумілим, що красиве життя та слава мають зворотній бік медалі. Це постійний пресинг, не можливість тримати особисте життя в таємниці (а для айдору це ще й не можливість взагалі його мати). Так само йдуть до мети піаністи, вокалісти та інші учасники рок- та поп-гуртів. Можливо, найгірше почуваються поп-зірки. Їх слава зазвичай скороминуча, а огляду на не можливість весь час підтримувати високу якість виконання. Історія, безумовно, знає винятки, і були, є і будуть люди, котрі вражатимуть нас своїм талантом до старості років. Але зараз закріпитися і постійно підтримувати високу марку може далеко не кожен, особливо за умов конкуренції.
Та й час легенд минає. Поп-сцена стає все більш швидкоплинною, більш високотехнологічною, а поп-сцену, особливо зашкарублу, підтискують інді-гурти, фанами котрих є найбільш освічені і часом найбільш прогресивні та молоді шари суспільства. Саме серед незалежної музики варто шукати найцікавіші проекти, найвлучніші багатогранні тексти. Часом, можливо, їх записи не такі технологічно досконалі і пластмасові, але вони живі, і що головне, вони цікаві. Так, в наш час, аби грати гарну музику, не достатньо вміти «лабати» на гітарі і кричати «гей-гой». Треба бути музично освіченою людиною, мати жагу не тільки до грошей і можливості потрапити через популярність до теплого державного крісла. Бути гарним музикантом – це постійна праця над своїм смаком, це читання великої кількості книжок, це переслуховування тонн музики: від народної, від Тельмана Сюзато, Баха, Пахельбеля чи там Доменіко Скарлатті до сучасного контенту каналів KEXP чи Sofar. Це ще вміння бути не таким, інакшим, вміння епатувати і гратися на почуттях публіки.
Про музику знято багато аніме. Одні стали справжніми хітами: K-On, Love Live, інші трохи притрусилися порохом часу («Аполлон зі схилу»), в третіх до цієї теми підходять лише побічно. До першої групи належить один з безумовних хітів цього року «Керол і Тьюздей». Це 24-серійна історія про те, як зустрілися на Марсі дві дівчини, і що з цього вийшло. Одна з них – Керол. Вона – емігрантка з Землі, мешкає в бідному кварталі міста Альба та перебивається випадковими заробітками. А ще за нагоди грає на синтезаторі та пише пісні. Вона не пам’ятає своїх батьків, і зустрітися з ними – це одна з самих великих мрій дівчини. Мабуть, як у кожної сироти.
В свою чергу Т’юздей народилася на Марсі в багатій родині, котра має свій маєток в місті Хершел. Її мати Валерія – відомий політик, котра балотується в президенти Марсу. Сите життя нагадує чимось золоту клітку, з котрої Т’юздей хоче вириватися якнайшвидше. Що вона і робить, втікаючи з будинку до великого міста. Волею дизайнерів Т’юздей отримала одяг та зачіску, котру так полюбляють готичні лоліти. Завдяки вихованню поведінка дівчини справді дуже витончена, а сама вона у великому місті, особливо у бідних кварталах, виглядає своєрідною білою вороною. Втім їй пасує, тому ні в кого питань не виникає. Вдома Т’юздей захоплювалася грою на гітарі, і тому, окрім валізки, бере з собою лише гітару.
В місті Альба відбувається історична зустріч, зовсім випадкова, але вона здружує двох самотніх музиканток. На той момент в Т’юздей крадуть валізку, а сама вона кінцево губиться у величезному місті. А Керол потрапляє в чергову халепу через недозволену гру у публічному місці. І спільні великі, але такі дрібні проблеми стають спільними. Дівчат записує на камеру такий собі Роді, коли вони прориваються на сцену, аби заспівати пісню і викладає у інстаграм. Саме це і дає старт музичній кар’єрі дівчат, кар’єрі в якості незалежних, або інді виконавців. Їх швидко знаходять бажаючі вивести гурт у люди (як це б не звучало ідеалістично), незабаром помічає досить зубаста конкуренція у особі Анжели, за котрою стоїть бізнес, гроші та талановитий продюсер. Так починаються пригоди.
Протистояння інді та музики, котру створюють великі студії – це одна з сучасних тем. Багато гуртів починають власне як інді, потім, коли досягають певного успіху, їх беруть під крило корпорації, а згодом, якщо гурт хоче вирватися з-під тиску менеджерів та продюсерів, він засновує свою незалежну компанію, повертаючись до когорти інді тільки вже в незалежному статусі. Можливо, саме цим шляхом піде наш дует після закінчення серіалу. Безумовно, їх чекає великий успіх, адже у світі тотальної комп’ютеризованості та засилля технологій вони виглядять аж надто неприродньо. Не дарма кожна серія – це посилання до відомого хіта минулого, особливо до 60-х років, коли сучасний шоу-бізнес переживав свою юність, а технології ще не подавляли природних здібностей.
Протистояння поп-сцени та інді має ще одну площину, виражену в згаданому протистоянні технологій та природнього звучання. Світ «Керол і Т’юздей» надзвичайно комп’ютеризований, в ньому штучний інтелект (ШІ) грає велику роль. Технології дозволяють навіть створити голографічну копію людини, не кажучи вже про ідеальне звучання чи аранжування. Уособленням цього світу є Анжела, котра повністю залежна від своєї «матері», від продюсера та від своєї популярності. Вирватися з цього кола практично не можливо, а спроба може привести до фатальних наслідків для кар’єри співачки.
В свою чергу дивує, чому Керол і Т’юздей стали такими унікальними і в чому їх популярність. Автори не пояснили, як же так трапилося, що інді-гуртів такого плану практично не лишилося, а дівочих дуетів тим більш (в час, коли автор пише цю рецензію, тільки ледачий не знайде в мережі такі дуети – від крутих до домашніх). На фестивалях і конкурсах ми бачимо і рокові гурти, і реп, і попсу. Не те, щоб це кидалося б у вічі, але музика Керол і Т’юздей не настільки крута і яскрава, аби бути чимсь унікальним. Можливо, автори навмисне гіперболізували ситуацію, аби попередити нас про тотальне засилля ШІ в майбутньому. В другій половині серіалу автори спробували виправити ситуацію, і пісні загалом змінилися. Щоправда, можливо автори так і задумували, аби показати прогрес гурту.
Всі події розвиваються на фоні політичних пристрастей на Марсі, на фоні виборчої кампанії, в котрій протистоять чинний президент Марсу та мати Т’юздей, за котрою стоять корпорації та марсіянські праві радикали. Так, бувають і таки, адже Марсу ну дуже вже хочеться бути не залежним від Землі і не приймати більше до себе емігрантів, навіть не зважаючи на те, що всі мешканці, це власне такі ж мігранти. Можливо, це посилання на політику США в її японському трактуванні? Чи на ЄС (Хоча це смішно, оскільки ми всі хоч і є вихідцями з Африки, але наші предки так давно переселилися, що навіть згадок у культурі не залишилося – не вважати ж перекази про вигнання з раю слідом міграцій кроманьйонців). Політика має певний вплив на життя як дівчат, так і Анжели, і це досить природно, оскільки шоу-бізнес – це гроші, котрі пливуть у руки корпорацій, котрими правлять ті, хто зацікавлений у політичних іграх. І тим більше на фоні цієї політичної гри показана крихкість штучного клімату на Марсі, адже один невеликий теракт може надовго зіпсувати життя на планеті, котра не має природних умов для людей.
Ще одна площина – це особистісні кризи. В серіалі ми бачимо досить багато прикладів людей, що були колись популярними, а нині знаходяться в кризі, на дні, або замкненими в своєму райському садочку, далеких від дійсності. Керол і Т’юздей дивним чином стають для когось ліками від кризи, для когось слухачами лебединої пісні, а для когось – засобом повернутися до активної діяльності. В цих людях можна побачити можливе майбутнє Анжели, котрої триматимуться лише через її юне тіло, потім через гроші, і котру покинуть при першій же кризі, як це сталося з ді-джеєм Ертіганом чи співачкою Флорою.
Насамкінець хочеться сказати про тему трапів та трансгендерів. Ми, люди аніме, звикли бачити в серіалах няшних трапів на кшталт Фелікса, молодих людей, часом підлітків, котрим дівчаче вбрання цілком личить, навіть якщо докласти певних маніпуляцій із зовнішністю. Натомість в «Керол і Т’юздей» трапи показово не привабливі. Розтовстіла від гормонів «мама» Анжели, бородаті співаки в сукнях – це відображення культури квірів та трапів, близьке до шаблонів лбгт-культури в її попсовому розумінні. Хіба що конкурентка дуету по конкурсу, котра скоріш нагадує цілком симпатичного юнака. Або Десмонд… Можливо, частина образів передають загальний несмак, притаманний культурі квір, котра в майбутньому стане невід’ємною частиною шоу-бізнесу (і вже стає)? Що дивно, адже технології вже зараз можуть зробити з хлопцю цілком привабливу жіночу оболонку. Ті ж самі броліти – гарний приклад, хоч не завжди аж так вдалий. Але, коли немає смаку, то маємо те, що маємо.
Що ж, серіал «Керол і Т’юздей» – це досить складний твір, в котрому політика сплелася з мистецтвом а шоу-бізнес з повсякденним життям. В котрому показана як крихкість і не певність життя на Марсі, загальну тривогу за майбутнє, так і просто творчість та малі дівчачі радості. Це дуже гарний серіал, котрий не залишить байдужим глядача. Попри те, він має два суттєвих недоліки. Перший я вже згадав – це загальна сіра музика. Вона не така, котру хочеться мати в себе у плеєрі, хоча напевне знайдуться люди, котрим вона припаде до смаку. Другий – це різке скидання темпу у 13 серії. Серіал тримав в напрузі, коли ми слідкували за ходом співочого конкурсу. Потім він закінчився, і десь на добрих 3 чи 4 серій сюжет топтався на місці, розвивався настільки повільно, що слідкувати за ним було тяжкувато. Можливо, саме тому я так довго його переглядав, адже він у мене йшов як онгоїнг.
Моя оцінка – 10 з 10. Серіал варто дивитися в перекладі клубу Міцурукі. І його варто дивитися навіть попри моє бурчання!
