Якщо ти не відчуваєш музики – це не джаз!
Пишучи про джаз, я б не хотів починати пафосно. Цьому стилю не личить пафос, котрий часом приписують до епохи, коли джаз процвітав. Із негритянських мелодій він доріс до фешенебельних концертних залів, став ознакою гарного смаку. Так, епоху можна назвати великою, багацько імен назавжди увійшли до пантеону XX століття: Грен Міллер, Коул Портер, Джон Колтрейн, Елла Фіцжеральд, Луїс Армстронг… На батьківщині він розділився на білий та чорний, на прогресивний ,свінг, регтайм та багато інших стилей. Джаз розійшовся світом, поширився навіть на територію СССР, де з ним то дозволяли в м’якій формі, то нещадно боролися, то робили мало не класикою та надбанням, втім, повної свободи там він отримав лише в часи перебудови. Ну а в Японії як?
Та так, як і зі всім. Спершу беремо, наслідуємо, вчимося. Потім переосмислюємо, доповнюємо і перероблюємо, і це вже до Токіо їдуть зі всього світу, аби почути самобутній японський джаз, в котрому поєднані найкращі японські та американські традиції. В кінці 60-х років джаз в Японії переживав пік розквіту. Власне, про це (і не тільки про це) вам розповість аніме «Аполон зі схилу».
Все починається з того, що до школи приходить новий учень Каору Нішімі. Каору походить з багатої родини, через зайнятість батька його відправили на Кюсю до родичів. Хлопчина добре вчиться, а також грає на фортепіано, від чого тітонька не дуже в захваті (принаймні від ранкової гри). Він страшенно затиснутий і не дуже поспішає знайомитися. Більше того, при надто великій увазі хлопець відчуває нудоту і тікає на дах.
Де зустрічає розбишаку Сентаро Качабучі. Весь вкритий синцями на шрамами, він тримає в своїх руках ключі від даху школи (улюблене місце відпочинку анімешних школярів), і нікого туди не пускає. Каору потрібно потрапити на гору і… так він змушений шукати якогось контакту з розбишакою.
Це звучить як початок доброго яойчику. Але постривайте, не поспішайте полишати перегляд. Оскільки є третя учасниця, сусідка Сентаро і спільна з ним і Каору однокласниця Ріцуко Мукае. З розбишакою вони друзі дитинства. Здається, звичайна дівчина, без особливих прикмет, гарна подруга для талановитих хлопчаків. Хіба що в підвалі її будинку проходять репетиції джазового колективу, в котрому Сентаро грає на барабанах і до котрого Ріцуко затягує Каору.
Стосунки в такому звичайному для життя тріо: затиснутий омега, звичайна дівчина та альфа-самець є головною основною сюжетних перипетій цього серіалу. Така ситуація досить типова для жанру джосей: у всіх мало не до кінця все складно із стосунками, всі не можуть, або не хочуть вирішитися на важливі кроки і тягнуть мало не до останніх серій (котрих, нагадаю, 12, і це добре – сюжет відносно динамічний). Окрім згаданого тріо в анімі прослідковується лінія студента коледжу Джюніті Кацурагі та учениці школи Юріки Фукахорі. Одним словом, стосунки досить заплутані, аби зацікавити молодих глядачок. І не без яойних натяків, втім…
Втім тут хочеться сказати пару слів на котисть дружби між чоловіками. Останнім часом є тенденція до знищення цього поняття, утотожнення його з гейством. Тобто якщо двоє чоловіків дружать – все, вони вже голубі. Я категорично проти такого трактування, шкідливого і такого, що не відповідає істині. Тим більш, що обидва хлопці цілком гетеросексуальні і їх думки зайняті виключно дівчатами, музикою та допомогою одне одному у амурних справах.
А що ж залишається глядачам? Чудовий історично-культурний фон. «Аполлон зі схилу» – це перед усім зріз Японії кінця 60-х, в котрій переплелися родинні традиції та суворі правила, котрі стосуються поведінки дітей заможних людей, і новітні віяння, такі як біт-музика. Між бітом та джазом навіть проходить битва, і юне та молоде по троху тіснить популярність більш старшого напряму відкритістю та безпосередністю лідера шкільного гурту Сейджі Мацуоки. І хоч перша битва злита вчисту, біт все одно насамкінець виграє – через об’єктивні, не залежні від джаз-бенду обставини. Можливо, автори хотіли показати історичну неминучість змін і прогресу.
А ще глядачам залишається музика. Так, ви почуєте багато імпровізацій, практично в кожній серії головні герої щось гратимуть, то ж приготуйтеся насолоджуватися джазовими мелодіями, дуелями. Саме це і є третьою, можливо навіть головною складовою серіалу. Бо коханням та історично-культурним тлом може похвалитися багато анім. А от джазом – мало хто. Для невтаємничених вам підкажуть деяких відомих діячів жанру, так що після перегляду зацікавлені можуть нагуглити та послухати корифеїв.
Варто додати, що графічно серіал трохи пригадав мені аніми студії Ghibli. Делікатно, дотично, я б навіть сказав на рівні легкого натхнення. Це і не дивно, адже режисер не аби хто, а сам Ватанабе Шінічіро, відомий по сенсації 2019 року «Керол і Т’юздей», «Ковбой Бібоп» та деякими іншими. А музику писала Кано Йоко, не менш відома піаністка. Разом у них вийшла цілком лампова праця, котра не залишить байдужим глядача.
Взагалі, щось в цьому серіалі є від Вуді Аллена. Можливо, через захоплення останнім джазом, можливо, через взагалі окремі сюжетні моменти, адже до кожної серії добре пити філіжанку кави з шоколадним тортиком. Графіка та загалом ідея ріднить аніму з творами студії Ghibli – вона куди доросліша і мудріша, ніж видається на перший погляд. Вона про дружбу, хто б там що не подумав, вона про стосунки між творчими особистостями, котрі пробують себе в музиці, полишають, аби потім в один прекрасний момент згадати, як то – бути молодим. Я ставлю серіалу 10 з 10 і буду тримати його в своїй колекції.
