Ця стаття була лише на фб і постилася досить давно – може, вона й тут комусь знадобиться!
Ласкаво просимо до інтертекстуальності в аніме!
Раніше у групі був пост, присвячений проблемі соціалізації японців і явищем, пов’язаним з цим – хіхікоморі ( https://www.facebook.com/anime.kyiv/posts/1936420209942495 ). Це й спонукало згадати чи не найвідоміше аніме, яке порушує цю проблему, і справляється з цим дійсно добре – «Ласкаво просимо до NHK (автор доволі лінивий, тому надалі це буде писатися «НХК»)». Але про це аніме можна багато, дуже багато що сказати, і всього в один пост не вмістити, тому сьогодні зупинимося на розгляді зв’язку аніме з іншими явищами культури, себто інтертекстуальністю, адже її доволі багато в цьому тайтлі, як явної, цитованої, так і прихованої, чи ж закладеної в основі світогляду певних персонажів. «НХК» ще належить до групи тих старих аніме, які можна назвати мистецьки та ідейно «відкритими», тобто таких, у яких можна розгледіти безліч дрібних (а то й не дуже) паралелей не тільки з японською, а й зі світовою культурою.
І почнемо з опенінгу: вже на перших кадрах ілюстрація, яку ми бачимо, нагадує нам картини абстрактного експресіонізму, у яких використовувався схожий візуальний підхід до відображення людських емоцій. Але що більш важливо, як і для персонажів аніме, для цього стилю була близькою культура спонтанності, хаотичності, незавершеності і позірної легкості, а також розчарування в суспільстві. Найбільше ця ілюстрація нагадує «Рівнодення» Ганса Гофмана. Надалі теж траплятимуться схожі зображення, і всі вони виконуватимуть схожу функцію: за допомогою геометричних фігур і контрасту кольорів викликати у нас емоційний відгук на те, що зображується – і це допомагає нам ліпше зрозуміти характер персонажів. Звичайно, це все сприймається інтуїтивно, і якщо ми бачимо зображення, яке у нас викликає тривогу, то нам не потрібно пояснювати цю емоцію, але навіть у таких ілюстрацій є своя мистецька історія, яку необхідно згадати, адже у мистецтві рідко щось з’являється з нічого.
Наступне, з чим ми знайомимося – це теорія змови головного героя, Сато Тацухіро. Загалом теорія змови досить широко підіймається у постмодерністській культурі – і, звичайно ж, сприймається іронічно. Мабуть, найвідоміша й найбільш вичерпна художня книга про теорії змови – це «Маятник Фуко» У. Еко, де розглядаються причини зародження й розвиток таких ідей, втім, є й серйозні філософські праці, присвячені цій проблемі, наприклад, у Поппера. Загалом теорія змови – ознака закритої системи мислення людини чи суспільства, і внаслідок цієї закритості людина чи група людей вибудовує для себе «міфологему» – систему знань, пов’язаних своєю внутрішньою логікою. Зазвичай виникає у людей, які не мають достатньо інформації (це, наприклад, секти з неосвіченими), або які не хочуть приймати правду і нудяться нею (як у більшості творів постмодерністів, і зокрема і в «НХК»). Сама ж теорія змови Сато, як багато хто знає, пов’язана з реально існуючим телеканалом «НХК» в Японії, і в ранобе Сато прямо говорить про цей канал, за яким ховається злісна організація. Дуже часто змовників – «невидимих володарів» – автори конспірологічних теорій показують дуже могутніми, це можна пов’язати, наприклад, з кризою віри людини, але водночас її жаданням думки, що «зверху хтось могутній стежить», і що все з нею відбувається не просто так – і Сато також належить до цієї групи людей, і навіть пробує переконати в цьому Місакі. Своєю всюдисущістю «організації» ця теорія дуже наближається до релігійної, але про це згодом. Загалом більш-менш вичерпну інформацію про теорії змови можна прочитати тут: http://www.ji.lviv.ua/n54texts/shevchuk.htm . Саме розуміння естетики теорії змови і допоможе зрозуміти «НХК», як цінний мистецький продукт, який не лише дидактично говорить нам, що «Хіккі – це погано», але й не боїться гратися з читачем і загравати з сучасними філософськими ідеями і їх відображеннями в мистецтві.
Третій пункт – це, власне, масова розважальна культура Японії – це і аніме з атрибутикою, і комп’ютерні ігри, і культурний пласт, що сформувався на цьому всьому. «НХК» цікавий тим, що є, по суті, аніме тайтлом, який водночас і належить до аніме культури і стоїть окремо від неї, адже «НХК» і був створений, щоби критично поглянути на наслідки цієї культури і її певні негативні аспекти (погодьмося, вони все ж є, тільки не бийте). Тут алюзії цілком прозорі – це і знаходження своєї вайфу, і піднесення лольок (і, відповідно, поява лоліконщиків), і фан-продукти, тісно пов’язані з цією культурою, і хентайно-еротична культура. Знову ж, аніме не ставиться і до цього аспекту серйозно – усі ці продукти показуються як шаблонні, стереотипні і вторинні – продукти створюються за чіткою схемою, яку від нас автори і не приховують, рпг гру показано теж цілком «середньостатистичною». Апогеєм висміювання можна назвати епізод, коли головні герої вигадують героїню для своєї гри і намагаються поєднати у ній усі шаблони – і у них майже вийшло. Це не зовсім алюзія, це скоріше обрати щось середнє між цими продуктами, аби не порушити авторського права і водночас показати посередність і марність їх усіх.
Наступний пункт – це фройдизм, теорія Юнга і теорія сексуальності загалом. Наважуся написати єретичну думку, що «Ласкаво просимо до НХК» – це одне з найбільш сексуальноцентричних аніме загалом, навіть більше, ніж якесь фансервісне еччі на кшталт «Старшої школи ДхД». Причина цього в тому, що фансервіс, пов’язаний з демонстрацією сексуальності персонажів, усюди однорідний і навіть шаблонний – це або окремі фрази з сексуальним підтекстом, або ж певний ракурс камери чи поза персонажа. «НХК» ж сміливо грається з цим, і не стільки з показом сексуальності персонажів, скільки з відображенням реакції персонажів на неї, що й робить аніме більш цікавим з мистецького погляду. Наприклад, якщо дивитися аніме дуже уважно, то можна помітити, як завуальовано нам подається, скажімо, ерекція Сато – або ж після сексуальних фантазій він лежить з піднятим коліном, або ж відкриває око на про вокативну фразу семпая, чи ж за нього говорять фонтанти, коли Місакі зупиняє його, а якщо почати шукати сцени, у яких в незначних деталях нам показують любов до мастурбації Сато, або ж її наслідків, то вийде ціла стаття, якщо не художня галерея з коментарями. І у цього художнього пласту в аніме теж є свої «корифеї» – Фройд і Юнг (хоч і менш помітний), а крім того, аніме дуже точно продумане психологічно, і у всіх персонажів є не просто мотивація, пов’язана, наприклад, з минулим (приклад: Ґенос у «Мужик б’є раз» має таку мотивацію – помститися кіборгу за своє знищене минуле), вони мають психологічну мотивацію: небажання слідувати наперед визначеному майбутньому, невпевненість, сексуальний потяг тощо.
Найпромовистіший епізод з алюзіями на Фройда – це, власне, сцена, коли Місакі тлумачила сни Сато і спіймала облизня на цьому – тут уже прямо на нього вказується, і Сато згадує прямі образи з праць Фройда, але дуже часто теорія сексуальності реалізується, як ми вже розглянули, у вчинках персонажів.
Теорія Юнга найпослідовніше розкривається у діях Місакі Накахари – усіма своїми діями вона намагається асоціюватися у Сато з Анімою – це, за Юнгом, ідеальне уявлення про дівчину в свідомості чоловіка. Про це її бажання ми дізнаємося ще з опенінгу, як і реакцію Сато на це – це сцена, де вона стоїть з ангельськими крилами. І їй це майже вдається – на початку Сато і бачить її загадковою і ідеальною, що вона навіть асоціюється в нього з небесним – і це її намірена стратегія «поневолення» Сато – їй необхідно, щоб від неї залежали. А про те, що вона знайома з його вченням, ми дізнаємося ще з «фройдистської» сцени, коли вона хотіла перейти до тестів за Юнгом після проваленого фройдичного тесту.
Ще один аспект – релігійний. Він тісно пов’язаний, як уже згадували, теорією змови, а саме її всеохопністю. І в аніме персонажами він повністю профанується – їм не потрібен бог, для них він якщо і є, то цей бог – злий, і, по суті, сутність цього злого бога у свідомості Сато і Місакі у фіналі зливається до одного покруча – злої організації «НХК», яка і приносить всі біди, бо так їй потрібно, а про те, що вона дійсно всесильна, ми дізнаємося з галюцинацій Сато, коли він навіть у палючому сонці (сонці, Карл!) бачить наслідки дії «НХК». Особисто мені важко виділити релігію, у якій би існував лишень злий бог – у зороастризмі, наприклад, бачимо дуальне відображення божественного (добро і зло), як і в ранньому прехристиянському гностицизмі (протилежні сутності). До уваги взято саме зороастризм і гностицизм як предтечі християнства і монотеїстичних релігій загалом, адже сприйняття вищої сили в «НХК» саме монотеїстичне, а не, скажімо, синтоїчне – у Міскакі злий бог лише один, і для Сато організація становить неподільну єдність. Можливо, відповідь про джерела «Злого бога» буде у коментарях. Можна хіба провести паралелі, що бога визнавали злим чимало атеїстів, які аналізували Біблію, у Японській аніме-культурі злий бог був у «Берсерку» Кентаро Міури – Ідея Зла. Також це можна пов’язати з висновками Місаки на основі свого життєвого досвіду – тоді, можливо, спроба Сато перекинути вину за біди Накахари з бога на організацію можна вважати навіть терапевтичною, адже в конспірологічному світогляді Сато у цієї організації є своя збочена логіка, а у злого бога Місаки її не було, тому у неї й не вистачало фантазії уявити бога – бо для уяви і підґрунтя не було.
Насамкінець хочеться означити ще один аспект – відносини з Західною культурою. «НХК» цікаве тим, що посилається не лише на японських видатних особистостей, а ще й на західних – згадується, наприклад, Ґете, – а погодьтеся, таке в аніме почуєш нечасто. У рамках цього співвідношення культур цікава радикальна позиція друга Сато – Ямадзакі – в одному з епізодів він каже, що навіть кохання в Японію «завезли» лихі капіталісти – тут у його поглядах відчувається щось від Шпенглера («Сутінки Європи») і… масової радянської ідеології про «піндосів» і «бездуховний Захід», яка збереглася, як бачимо, і до наших днів. Втім, навряд чи ці погляди можна назвати його постійними – подібні радикальні тези він видає лиш у пориві емоцій, аби обґрунтувати свій гнів.
Звичайно, багато чого могло бути й не згадано, і, ймовірно, цей список можна доповнювати, але основні «лінії» ніби згадались. Як на мене, саме завдяки ним під час уважного й повторного перегляду «НХК» тільки більше смакуєш його, за що йому честь і хвала.
