Японські казки передусім вражають надзвичайною своєрідністю. Це й не дивно: адже Японія довго, особливо в XVII—XIX ст., була відгороджена від зовнішнього світу як морем, так і свавіллям її правителів.
Давно колись черепаха була висока і довгонога. І до того ж дуже сильна.
Та подейкували, нібито кабан сильніший за неї.
Почувши це, черепаха розгнівалася.
\”Кабан? А хто це такий?\” — подумала вона.
Одного дня зібралися звірі на змагання. Прийшла і черепаха.
\”Покажу і я, на що здатна\”,— вирішила вона і глянула на кабана.
А кабанові байдуже — стоїть і гордовито покашлює.
Та черепаху не так легко було залякати. Підступила вона до кабана й запитала:
— Це правда, що ти — силач?
— Правда. А що таке? — і кабан підняв угору своє довге рило. Такою ж довгою була і його шия.
— Ну то спробуй придушити мене.
— Що?..— здивувався кабан, але послухавсь — заходився тиснути зверху на черепашачий панцир.
Звірі поставали колом і захвилювалися: хто ж переможе?
— Сильніше тисни!
Черепаха міцно впиралася в землю своїми довгими лапами. Кабанові ніяк не вдавалося її подужати.
Та от лапи черепахи почали коротшати.
— Ще, ще!..— гукали звірі. Нарешті черепаха сховалася під панциром.
— Ну то як, здаєшся? — Кабан перестав тиснути бідолашну черепаху, а тоді гордовито запитав: — Охочих помірятися зі мною силою більше нема?
Звірі мовчали.
— Слабодухи! — вигукнув кабан і кинувся на них. Звірі — врозтіч, хто куди. Кабан з розгону як удариться рилом у скелю, аж луна пішла навколо!
Кажуть, що відтоді шия в кабана стала зовсім куца — її майже не видно.
За матеріалами видавництва «Веселка», м. Київ, 1986 рік.
Переказ з японської: Івана Дзюба
Малюнки: Олени Михайлової-Родіної
