Японські казки передусім вражають надзвичайною своєрідністю. Це й не дивно: адже Японія довго, особливо в XVII—XIX ст., була відгороджена від зовнішнього світу як морем, так і свавіллям її правителів.
Давно колись ішов собі узбережжям чоловік. Аж бачить — риба б’ється на піску.
— Добрий чоловіче, кинь мене у воду, а то люди спіймають! — заблагала вона.
Чоловік послухався риби й кинув її в воду якомога далі від берега. \”Хоч одну добру справу сьогодні зробив\”,— радів він, ідучи далі. Зненацька хтось до нього обізвався. Чоловік обернувся — перед ним стояла вродлива дівчина.
— Мене послав до тебе Морський Дракон. Він дякує тобі за порятунок його доньки і просить завітати до нього в гості,— сказала вона й кілька разів уклонилася.
— Я б залюбки завітав,— відповів чоловік,— але ж я не вмію плавати. Як доберуся до палацу Морського Дракона?
— То нічого. Сідай мені на спину. Адже я — медуза.
І справді: дівчина, тільки-но ступила у воду, перетворилася в медузу. Чоловік умостився на ній, і вони пірнули в морську глибінь.
— Коли Морський Дракон спитає, чого б ти хотів, попроси у нього чарівний каптур: мовляв, нічого іншого тобі не треба,— навчала чоловіка медуза.
Незабаром вони прибули до палацу Морського Дракона. Вмить перед чоловіком з’явилися столи зі смачними стравами. Припливли риби, почали співати й танцювати.
\”Правду казали люди: палац Морського Дракона не зрівняти ні з чим\”,— подумав чоловік. Йому здалося, що він бачить сон.
Морський Дракон обізвався до нього:
— Ти врятував од смерті мою доньку, і я хочу за це тобі віддячити. Проси чого хочеш — одержиш.
— Дай мені чарівний каптур, більше нічого не треба,— відповів чоловік так, як учила його медуза.
— Не знаю, що й сказати! Адже каптур — найдорожчий мій скарб.— Морський Дракон на хвильку замислився, а тоді додав: — Та нема ради. Ти врятував мою єдину доньку, тож я задовольню твоє прохання.
З цими словами Морський Дракон віддав чоловікові чарівний каптур. Каптур справді був дивовижний: той, хто надівав його на голову, починав розуміти пташину мову.
Медуза відвезла чоловіка з чарівним каптуром на берег. Розпрощавшися з нею, чоловік сів на камінь і почув, як на дереві навпроти нього цвірінчать горобці.
\”Цікаво, про що вони розмовляють? Ну-бо спробую їх послухати\”,— вирішив чоловік і натягнув на голову чарівний каптур.
Тієї ж миті — уявіть собі! — цвірінчання стало схоже на людську мову.
— Люди начебто й розумні, однак простої речі не второпають! Отут унизу, під деревом, тече невеличка річка. Посеред річки лежить камінь. Люди переходять по ньому з берега на берег, але не помічають, що він із золота. Ото вже недолугі!
І горобці засміялися.
Чоловік увійшов у річку і справді побачив камінь. Узяв його, зішкрябав з нього мох, і камінь перетворився у блискучий золотий злиток.
\”Оце знахідка!\” — зрадів чоловік і, сунувши камінь за пазуху, пішов далі.
Невдовзі побачив сосну, на якій сиділи ворони.
Він натягнув на голову чарівний каптур і почув ось що:
— Люди начебто й розумні, а простої речі не второпають! От, скажімо, найзнаменитіші лікарі не можуть вилікувати єдиної доньки тутешнього вельможі. Хоч які ліки їй дають — нічого не допомагає. А річ у тім, що коли будинок вельможі пошивали тростиною, то прищемили гадюку. Якби її вдалося звільнити й нагодувати, то дівчина відразу одужала б.
\”Оце цікаво!\” — зрадів чоловік і, часу не марнуючи, подався до вельможі.
На воротах його дому висіло оголошення:
\”Хто вилікує мою доньку, той буде моїм зятем\”.
— Я прийшов вилікувати вашу доньку,— сказав чоловік, ставши перед ґанком.
Лікарі, що були в домі, засміялися: мовляв, як ти її, чоловіче, вилікуєш, коли ми не зуміли?
— Ліки не повернуть вашій доньці здоров’я,— звернувся чоловік до вельможі.— Вона одужає тоді, коли буде звільнено гадюку із тростинової покрівлі вашого будинку. .
Хоча вельможа не дуже повірив тому, що почув, він усе ж звелів слугам розшити покрівлю. Справді — в тростиновому снопику лежала напівмертва гадюка!
їй дали рису, і вона ожила, видовжившись на один сяку. За хвилину після цього підвелася з постелі й дівчина — пройшла власними ногами відстань в один сяку.
Дали гадюці ще трохи рису, і вона видовжилась іще на один сяку. А дівчина знову пройшла таку саму відстань.
Коли ж гадюка, відновивши сили, зникла в траві, дівчина одужала остаточно.
Вельможа тішився не натішився таким щастям.
— Будеш моїм зятем,— сказав він чоловікові й віддав за нього свою доньку.
Кажуть, що відтоді чоловік той зажив у щасті й багатстві.
За матеріалами видавництва «Веселка», м. Київ, 1986 рік.
Переказ з японської: Івана Дзюба
Малюнки: Олени Михайлової-Родіної
