Для багатьох з нас Японія перетворилася в таку собі країну чудес, де створюють манґу та аніме. Але якщо серйозно задуматися, то насправді ми дуже мало знаємо про Японію. А можливо, багато того, що ми знаємо, або думаємо що знаємо про – це міф? І насправді життя не таке, яким його собі уявляє кожен анімешник?
Мою співрозмовницю звати Мое Токумото. Доля занесла її на півроку навчання до міста Люблін, а тут вже їй судилося зустрітися з адміністратором спільноти аніме-клубу Міцурукі. Ми познайомилися на початку навчального року, коли Мое ще не знала польської мови. Я стала свідком того, як одна українка перекладала їй важливі оголошення англійською мовою. Я чим змогла, тим допомогла і так ми всі між собою познайомилися. Через деякий час виявилося, що двох українок, яких доля звела з дівчиною з Японії, об’єднує ще й спільний інтерес – аніме. Невже збіг? Я поділилася з Мирославою своїм бажанням написати статтю про життя японської молоді. Тож саме їй я вдячна за допомогу в проведенні інтерв’ю.
Мое дуже пунктуальна: прийшла рівно о шостій вечора, як домовлялися. Та звичайно вона сама не зайшла до кімнати, а обережно постукала. Я тим часом вже все підготувала: чай, увімкнений комп’ютер з питаннями і, про всяк випадок, перекладач. Оскільки Мирослава краще від мене знає англійську, вона виручала мене щоразу, коли я потрапляла у мовну халепу. Мое одразу впізнала, що у мене на робочому столі персонажі із «Hagane no Renkinjutsushi» (так так, куди ж Арія без Сталевого алхіміка). Дізнавшись, що це моє улюблене аніме, Мое запитала чи я можу показати їй один з епізодів українською мовою. Звісно! У мене виросли крила і я увімкнула першу серію “Братерства”. Подивившись трохи, Мое сказала, що на жаль вона нічого не розуміє, але це «звучить краще ніж польською». Перед тим як почати інтерв’ю, я звісно розповіла їй про наш клуб, паблік, анімки, стріми, ранобе та багато чого іншого. Мое сказала, що їй як японці, справді дуже приємно, що є багато людей, які завдяки манзі та аніме цікавляться Японією. А ще більше вона була здивована, коли я сказала, що у нас поки що немає офіційних перекладацьких команд, і що люди займаються цим з власної ініціативи. Перше питання ̶ що означає ім’я Мое? У мене воно звісно асоціюється зі словом «мое» в жаргоні отаку. Та героїня нашої статті розповіла, що її ім’я означає «початок весни». Водночас її трохи дивує те, що воно співзвучне з польським (і українським) словом «moje»(«моє»). Мое вивчає історію в Йокагамському національному університеті, окрім рідної країни, її цікавлять історія Китаю та Східної Європи. Ці півроку вона проведе в Любліні, вивчаючи історію Польщі. Поза навчанням вона має хобі – грає на фаготі. Дівчина стверджує, що в Японії зараз дуже популярні музичні гурти, які грають суміш класики та сучасної музики на духових музичних інструментах. Йокогама – друге за величиною місто в Японії, знаходиться на узбережжі Тихого океану.
«Тут багато парків, музеїв та місць для закоханих. – розповідає Мое – Я люблю своє місто. Воно відіграє важливу роль в японській історії. Ми можемо здалеку бачити Фудзіяму. Моє улюблене місце – CupNoodlesMuseum – музей рамену (страва із локшини). Тут можна не лише спостерігати процес приготування, але й самому випробувати свої кулінарні здібності».
Далі я спитала про те, куди ми всі напевно хотіли б потрапити – крамниці з манґою. Мое розповідає, що в Японії справді багато книгарень. Манґа зазвичай продається разом з книгами у великих магазинах, де всі публікації розташовані чітко по відділах, тому знайти те, що шукаєш, не так уже й складно. Японці дуже люблять манґу і читають її майже скрізь. Кожен може знайти те, що йому до вподоби. Хоч друковані видання і так популярні, останнім часом японці все частіше надають перевагу читати з екрану. Мое пояснює, що це явище спричиняють такі фактори. По-перше, інколи людям не по кишені купити друковану мангу, коли в Інтернеті через спеціальні сайти можна знайти той самий примірник за меншу вартість, а то й взагалі безкоштовно. По-друге, маючи телефон в руках, можна носити всі томи улюбленої манґи з собою. Крім того зараз є багато видань, які спочатку виходять лише в електронному вигляді і надходять у друк, за умови, що наберуть популярність у інтернет-користувачів. Улюблена манґа Мое – стара-добра «Хеталія». Гадаю, це тому, що її сюжет розгортається навколо країн в образах людей та стосунків між ними (знавцям історії тут є з чого посміятися).
Аніме виходить на телеекранах. Люди щотижня дивляться нову серію конкретного онґоїнґа. Проте зараз все більше надають перевагу переглядати аніме в інтернеті. Улюблене аніме Мое, як не дивно ̶ Хеталія, а улюблений сейю – Noriaki Sugiyama, який озвучує персонажа Британію. Також Мое любить спорт і, відповідно, спортивні аніме, наприклад “Haikyu!!”(про волейбол). На запитання, які фільми нещодавно з’явилися на кіноекранах Японії, наша гостя розповіла про драматичний фільм, який вийшов влітку, отримав багато нагород і став дуже популярним. В нього дуже дивна назва: «Kimino Suizowo Tabetai», що дослівно перекладається як «Дозволь мені з’їсти твою підшлункову залозу». Спочатку я подумала, що переклад некоректний, але виявилося, що назва має в собі особливий зміст. Мое каже, що цей фільм має дуже зворушливий кінець, і вона була розчулена. Із дорам Мое згадала «Code Blue», історію про молодих лікарів. У музиці жителі країни сонця, що сходить надають перевагу J-rock і J-pop. BackNumber https://www.youtube.com/watch?v=JfgOjtq440o – одне з творінь японської естради, яке ми переглянули на Ютьюбі. Мое розказала, що їй дуже подобаються романтичні пісні.
Цікаво, які соціальні мережі використовує японська молодь? Якщо чесно, я думала, що почую про щось оригінальне, проте Мое назвала всім знайомі Інстраграм і Твіттер. «Звісно, є деякі японські сайти, але вони не є настільки популярними. Фейсбуком ми користуємося мало, найбільше я та мої знайомі сидимо в Інстраграмі. Ще є корейська соціальна мережа Line. Тут я маю свій профіль, можу листуватися з друзями і безкоштовно дзвонити». Мое увімкнула додаток на своєму телефоні і тут стало зрозуміло, що це східноазійський аналог Вайберу.
Потім ми говорили про зимові свята. Виявляється, вони в Японії починаються 23 грудня (день народження імператора, якщо хтось не знає). Саме в цей час стартують зимові канікули, і якщо 23 припадає на суботу чи неділю, то вихідний день переносять на один робочий. Мое вважає, трохи дивним те, що японці не є християнами, але все одно святкують Різдво: «На відмінну від Європи, у нас це не є сімейним святом. Це наче день закоханих. І якщо ми не маємо пари, то проводимо Різдво перед телевізором, поїдаючи курку (сміється). Потім ми святкуємо Новий рік. Це дуже важливе свято. Спочатку ми збираємося за столом, їмо традиційні страви. Потім всією сім’єю йдемо до храму, дякуємо за прожитий рік, просимо щастя та здоров’я у новому. Ситноїстські храми відкриті для всіх: тут у прямому значенні немає дверей і кожен за власним бажанням може прийти помолитися. А після урочистої процесії вже можна урочисто зустрічати Новий рік о 00.00. Святковий період триває приблизно до 5 січня».
Далі я спитала Мое про те, що так цікавить кожного шанувальника аніме – яке воно життя в японських школах? Виявилося, що вони справді кожного дня носять стильну шкільну форму. Фотографії це підтверджують. Мое розповідає, що в молодшій та середній школі навчатися не дуже складно, а от у старшій доводиться постаратися, адже кожен школяр повинен здати надскладний держаний тест. Система оцінювання залежить від навчального закладу, а от крім обов’язкових предметів можна обирати за власними інтересами. Навчальний рік закінчується в березні і починається у квітні. Я зробила висновок, що хоч в японських школах є багато можливостей для всебічного розвитку, але їхній найбільший мінус – дуже мала кількість канікул. Десь серед шкільних фотографій Мое знайшла свій знімок у кімоно. «Я одягала його в другий понеділок січня.» – каже вона. Що ж це за свято таке? Виявляється, це день усіх двадцятирічних. Кому виповнилося двадцять років офіційно вважається дорослим. Молоді люди одягають традиційний японський одяг і збираються на святкування до… мерії. Там співають національний гімн і слухають довгу промову мера. Вона настільки нудна, що Мое навіть не пам’ятає, про що у ній йдеться.
До речі, якщо ви надумаєте звертатися до когось із традиційними японськими додатками, то певна річ, треба дотримуватися правил. Мое пояснює, що якщо вона розмовлятиме із хлопцем свого віку, то буде звертатися до нього, скажімо, Кіріто-кун. Якщо вона буде спілкуватися з дівчиною-ровесницею, то називатиме її Асуна-чян. Якщо людина старша чи незнайома, то –сан, при цьому використовується прізвище. Як я зрозуміла, воно відповідає звертанню на «Ви». Все наче не так уже й складно, тому якесь базове знання на цю тему у мене вже є.
На завершення, я приготувала кілька особливих питань, на які сама підсвідомо знала відповіді. Чи знає щось японська молодь про Україну? Звичайно, що дуже мало. «Японці дуже цікавляться культурою Заходу, їм подобається європейська зовнішність. Але у нас більше знають про Західну Європу: Англія, Франція, Німеччина… ніж про Східну, – розповідає Мое. – Коли я казала своїм знайомим, куди я їду навчатися, то була змушена їм пояснювати. На мою думку, це пов’язано з тим, що ми маємо мало інформації. Мені відома лише одна книга японською про історію України. Я ще її не прочитала, але обіцяю виправитися.(почервоніла) Японія все ще частково закрита країна. Багато людей, особливо старше покоління, мислять консервативно. Можливо вони ще думають, що Східна Європа не чимось безпечним та позитивним через асоціації з Радянським Союзом. Але я надіюся, що молодь змінить дану ситуацію і буде більше цікавитися цією частиною світу. Я стараюся знайти для себе хоча б якусь інформацію, але її справді дуже мало.» Почувши це, ми з Мирославою вирішили залагодити історичне непорозуміння і розповіли Мое про Україну.
Друге важливе питання: «Чи любиш ти Японію?». Відповідь мене здивувала настільки, що Мирослава інтригуюче сказала до Мое: «Look at her eyes!!!». Не знаю, що було в моїх очах, можливо неземне здивування, може розчарування. А щоб відчув анімешник, почувши від свого японського співрозмовника: «Я не дуже люблю свою країну, тому що вважаю що Японія «is not so good»». NOT SO GOOD? NOT SO GOOD? Ось і підтвердження моїх побоювань, що для анімешників Японія – країна чудес, реальність насправді є доволі сірою. Вражена моєю реакцією, Мое пояснює: «Напевно, я сказала занадто різко. Звісно я люблю свою країну, її культуру та історію, але є певні проблеми, через які я серйозно задумуюся, чи хочу в майбутньому жити в Японії. По-перше, робота. У нас її вистачає, буває навіть забагато. Вона добре оплачується, але ми не маємо часу, щоб витратити гроші, які ми заробили, ми мусимо знову працювати і працювати. У вас це не так. Я хочу жити повним життям, а не проводити все життя на роботі. І друга проблема ̶ це постійна загроза катаклізмів. Але є все-таки більшість японської молоді, яка так не думає.»
Особливо цікаво було вже наступного дня вчитися писати ієрогліфи і намагатися вимовити японські слова. У мене склалося таке враження, що я вивчила бозна-скільки багато, а насправді – всього кілька іменників, одне граматичне правило і написання кількох власних назв. Я досі не розумію, як це можна користуватися трьома абетками і при цьому тримати в голові усі ці «закарлючки». Мое говорить, що вона сама інколи не пам’ятає правильної послідовності написання ієрогліфів. В школі кожна японська дитина кілька років вивчає каліграфію. Для Мое це було дуже складно і зараз вона не хоче це згадувати. У свою чергу для Мое було складно писати українською, проте на мою думку у неї виходило набагато краще і з написанням, і з вимовою слів, ніж у мене з японською. Інколи складається таке враження, ніби ми живемо на різних планетах, але аніме – це те що нас об’єднує, тож я відкрила Anitube, де Мое із радістю впізнала багато знайомих заголовків і ми дуже легко знайшли спільну думку на тему «Що ж таке подивитися?»
