Якось так склалося, що мені завжди були цікаві деякі історичні теми і серед них – монголи та їхня навала. Тому на це аніме я накинула оком одразу і підкинула під ніс колегам даберам і перекладачам (точніше запропонувала, а вони люб’язно погодилися). Під час перегляду відчувала дежавю, що все це мені знайомо, хоча конкретно такого ж тайтлу нічого не бачила. Дивно, еге ж?
Отож, місце дії — Цушіма, перший з острів, який стоїть на шляху загарбників зі сторони континенту. Сюди кораблем відправляють так званих вигнанців — злочинців, скараних за малі та великі провини. Їх наче помилували, гостинно зустрічають та пригощають їжею. Головний герой, Кучія Джінзабуро, в минулому досить поважний самурай, спостерігає за цим всім та розуміє, що тут щось не чисто. Він сміливо говорить це принцесі Цушіми, Терухі. Вона вже не криючись розставляє все на свої місця: “Ви всі помрете на благо Цушіми!” Так-так, цих вигнанців привели на острів, щоб використати у битвах проти монголів. Насправді ж багато хто на острові вже відчуває жахливий передсмак війни, в тому числі і Терухі. У першій серії відбувається маленька прелюдія до повномасштабного нападу. Далі події відбуваються за графіком, що постійно піднімається вгору: зростає напруга, ставки, прив’язаність героїв одне до одного, кількість смертей, боїв і драми. А чого ж іще ви очікували від аніме про монгольське вторгнення? Навряд чи з цього вийде щось легке і розважальне із ідеально-вигаданою лінією подій. Вирішальним чинником у розвитку сюжету все ж стає його тло.
Події в аніме в більшості вигадані, адже про Цушіму в історичних хроніках є одне-єдине речення. Проте під час перегляду складається враження, що саме так все могло і відбуватися насправді. Може я не скажу точно про всі історичні деталі, але в загальному все досить серйозно та реалістично. Аніме навіть додумалося на хоч і не численні, моменти для посмішок і душевності. В більшості – це історія боротьби із потужним ворогом. Але не так просто. Більше йде мова про бажання вижити, немає пафосно-карикатурних моментів. Персонажі — звичайні люди і їм дуже віриш. Вони б’ються за самих себе та близьких, і в цій боротьбі кожен для себе щось знаходить. Є дві головні фрази (точно не хочу казати які, самі побачите), які часто повторюють персонажі, і які згодом підтверджує історія. Ці висновки не те щоб кардинально нові, але досить свіженькі. А події-підтвердження далеко не шаблонні.
Що ж до персонажів, є двоє основних, які розкриті повністю, та маса другорядних. Кучія Джінзабуро — напевне для мене топовий герой 2018, тому що це гарне втілення сильного героя. Він талановитий лідер та полководець, має велику силу волі. Звісно ж не ідеальний: Кучія часто буває нахабний, гордовитий, інколи лінується (хоча ми всі такі), під час битв шаленіє до немилосердя. Але як і треба, ці риси додають цікавинку в його характер та роблять не схожим на вигаданого. А свій світогляд, зокрема щодо війни, Кучія трохи змінює протягом серіалу. Терухі теж не Надлюдина, вона взагалі нічим особливо не вирізняється, але дуже цікаво спостерігати як вона старається і хоче бути сильною, щоб допомогти іншим. Наприклад, приймає рішення, але ще сама не змозі придумати план і тоді просить про поміч Кучію. Дбаючи про народ вона стає своєрідним символом життя Цушіми. Терухі потрібен хтось сильний, хто б допоміг їй захистити острів і Джінзабуро чудово підходить на цю роль. 
Що ж до інших персонажів, спочатку я не розуміла чого їх так багато, якщо так на всіх не вистачить часу. Всі оглядачі, яких я дивилася, нарікали що це непотрібні герої, яких взагалі не розумієш та не співчуваєш. Може й так, вони взагалі часто фонові, але … загальна картинка розставила все на свої місця. В тому і фішка, що минуле вигнанців загадкове. Згодом ми отримуємо певні натяки, і творцям вдалося розвинути персонажів кількома маленькими штрихами. Це неймовірно круто.
Вони не вигадують чогось хитромудрого, а використовують вже наявні риси цих простих людей. Наприклад, вчинки пірата Онітакемару у фіналі, його останній діалог з Кучією. Чи то завзятий лучник, крута сцена з яким, була і пов’язана з луком. Двоє феодалів, що втратили свої маєтки: що вони робитимуть? Чи намагатимуться повернути свою гордість? А що робить серед купки злочинців цілком сумирний монах? Що буде із хлопецем Амуші, який ніколи не мав власного дому і знайшов щось цінне для себе саме на Цушімі? І ще охоронець принцеси Терухі, Кана: озвучувати її мені було зовсім нескладно, за одну серію вона могла лише двічі вигукнути: “Принцесо!”, пізніше Кана не виходить за рамки своєї ролі охоронця і відіграє її на всі сто. От кого хотілося, щоб дійсно показували більше —воїни Тойбарай, Наґаміне і Тацу, їхні долі гарно створюють атмосферу історії.
Що ж до монголів… Так, їхні генерали виглядають ще тими негідниками та чортиськами, коли обговорюють як треба спалити місто та вивести з нього рабів і скарби, як треба тренуватися вбиваючи народ Цушіми. Це ж жахливо, хіба ні? Тому й нема потреби зображати їх більш людськими з великої літери “Л”. А якщо з маленької, то все норм: маємо різних командирів на колір і смак, з різним баченням нападу на Цушіму та методами ведення битв. Найбільше запам’ятався Рю Фукуко, “той, що косить бур’ян”. Напевне тому, що має гарну музичну тему, а ще божевільний характер та захоплюючу сцену в фіналі. Із головним маршалом монголів справи такі, як із лордом вогню в Аватарі: спершу здається якимось демоном, справжнім втіленням зла, а потім у фіналі виглядає як звичайна, зовсім не страшна людина. Це дає своєрідний свій ефект. (не зарахуйте це за спойлер). А той, що встиг наробити галасу, блондин-монгол — одна із основних причин, чому я хочу побачити продовження серіалу та вже підчитую манґу. Хто він в біса такий? Чому б’ється Ґікеєм? Де навчився так стрибати? (жартую. але це було весело. перша серія) Чи є складніше пояснення його вчинку на початку? І це ж не монгол напевне, бо де ви бачили блондинів серед них? 
Фінал мені дуже сподобався Він дає відчуття завершеності і водночас відкритий, оскільки події на Цушімі відбувалися всього-на- всього сім днів, а саме вторгнення тільки починається.
Із музики мені дуже сподобався опенінґ та ендінґ (і відеоряди), та ж тема Рю Фукуко, яку я вже згадувала, музика, що завжди лунала на фоні найбільш емоційно піднесених битв (під час останньої битви Кучії — це взагалі топчик). Та й інші OSTи в цілому приємні. Чомусь усі невдоволені ефектом, який наче пелена вкриває усю картинку і створює враження перегляду старої стрічки. Може в мене дивний смак, але вважаю це доволі стильним. Я не розбираюся у всіх деталях анімації та графіки, але я простий глядач зацінила цей сміливий хід.
Загалом я рекомендую Анґомуа усім, за винятком двох випадків: якщо загалом ви не прихильник історичних, військово – драматичних історій, або якщо у вас замість серця камінь, і цілісність емоцій та почуттів — це останнє, що ви цінуєте у тайтлах.
Шановні читачі, може вистигли помітити, що я не люблю у рецензіях відвертих насмішок та може трохи наївно сприймаю зміст, бо багато нахвалюю. Я записую свої думки та враження такими, які вони є. Хотіла я б якогось м’ясця додати, яке всі критично налаштовані глядачі так люблять, але по-інакшому в мене не виходить(
