Ви любите Італію? Хотіли б там побувати? Втім, в умовах коронавірусу це дещо проблематично. Але відчути дух цієї країни вам допоможе серіал “Дівчинка-вбивця”, про перший сезон котрого ми і поговоримо. Уявіть собі, що існують таємні спецрозділи, де, окрім досвідчених бійців в операціях беруть участь малі дівчата. Їх відбирають після різних катастроф, лікують та змінюють і тренують так, аби вони могли виконувати складні завдання. З живої людини виходить такий собі робот-лялька, ніби бездушна, мов машина, ніби відморожена. До кожної приставлено співробітника, котрий фактично є наставником і опікуном у одному флаконі. Чи це тільки здається на перший погляд?
Насправді, за кожною дівчинкою стоїть не тільки її професійне зростання, як вбивці, але і особисті конфлікти. Хтось бачить в наставнику батька, хтось закохується, часом навіть і взаємно (гм, наскільки це взагалі можливо – автори не допускають і крихти вульгаризації, але передають почуття буквально кількома рисками). Дівчата мають навіть свої індивідуальні захоплення: хтось поринає в світ книг, хтось колекціонує ведмедиків, хтось робить фото. Кожна серія (зрідка дві) – це маленька історія, маленька особиста драма, кожна з котрих змусить вас співпереживати героїням, а наприкінці посміхнутися – часом весело, часом із сумом. Тут є ніби екшн, але він другорядний, і слугує більше підводкою, фоном для основної теми: внутрішнього розкриття “ляльок”. І І це добре – серіалів, в котрих сюжет скаче, мов скажений заєць – багато. Анім, котрі вміють неспішно і вдумливо подати події і розкрити персоналії – одиниці.
Повертаючись до теми туризму, ми бачимо в серіалі різні місцини Італії. Рим, Флоренція, Палермо, здається, щось із півночі. Нам навіть проводять невелику екскурсію галереєю Уффіці. Шкода, що ми не відвідали Колізей чи Сікстінську капеллу. Творці серіалу не поскупились на деталювання міст, хоча загальна кольорова палітра більш пастельна (ой, не без впливу Міядзакі так детально промальовувалися римські міста, адже саме у “Відьміній службі доставки” ми мало не вперше в популярному аніме насолоджуємося деталізовано зображене європейське місто). На щастя, автори майже уникнули типових стереотипів, таких як італійська темпераментність, попса в дусі Сан-Ремо тощо. В цю Італію можна закохатися і полинути всією душею, а потім і відправитися у мандрівку.
Загально музика теж гарна, особливо порадувало посилання на Сержа Гінсбура в мелодії, котра супроводжувала деякі ліричні сцени (Ti Amo). Можливо, тут є навіть посилання на італійських класичних композиторів, твори котрих я знаю гірше за німецьких. Зараз, створюючи цю рецензію, я із задоволенням переслуховую інструментальні треки, котрі чудово передають атмосферу Італії. Але от опенінг міг би бути виконаний італійською мовою, серіалу б це більше пасувало.
Я скажу, що це аніме не для типового глядача сучасності. Воно настільки ж шикарне, наскільки серйозне і багатошарове. Часом серіал дозволяє собі бути трохи легким, але лише для того, аби ми перепочили і насолодилися видами Італії . Серіал можна було б порівняти з артхаусним кіно, можливо, частково навіть і італійським.
Малий пост скриптум. Часом до мене закрадається думка. Невже все краще, що могли зняти в аніме – вже зняли в період до 2010 року? Невже глибокі, драматичні, вдумливі і серйозні аніми – це минуле? Невже зараз найкращою і найглибшою анімою може бути сльозогінна “Віолета Евергарден”? Невже, аби змусити зацікавити глядача, треба кардинально перевертати шахівницю щосерії, як це було в “Атакуючому титані”? Невже максимум, на що здатні нинішні аніматори, аби розкрити соціум – це “Керол і Тьюздей” і “Патріот Моріарті”? Чи, може, я помиляюся?
