Нещодавно аніме «Девілмен: Плаксій» було перекладено українською, у нас було навіть два дописи про закінчення перекладу і фінальний допис із запитом вражень у глядачів. Один з перекладачів теж вирішив написати свою думку. Увага: це не огляд з метою порадити аніме для перегляду, а спроба аналізу (хоча для аніме тематики й інтернет-героя, який кидає в мережу свої писульки, це звучить занадто зухвало, хе). Тому тут не просто можливі спойлери – увесь цей огляд – суцільний спойлер. Якщо хочете почути думку автора цього допису про те, чи дивитися аніме «Девілмен: Плаксій» – то так, мабуть, таки варто. Все ж не на кожне аніме хочеться написати рецензію, це має бути або щось дуже гарне, або щось дуже погане. У цьому випадку – перше. І не кажіть, що я не попереджав.
Спочатку була манґа. І манґа була, як мені здалося, була така собі. Власне, я не спеціаліст зі старих друкованих намальованих історій, але мені здається, що на той час це був хіт, і про продуманість персонажів та послідовність сюжету тоді думали менше, бо й конкуренції і багажу з історій, які треба переплюнути, було менше. Так, історія оригінального Девілмена здалася мені дивною і дуже непослідовною. Головний персонаж – все той же Фудо Акіра – звичайний безхребетний хлопчина і без натяку на якусь чуйність чи доброту, на початку історії забиває на дівчину (я про Мікі), з якою жив усе життя, коли її оточили хулігани, а потім просто ледве не втікає від дівчини та тих розбишак з юнаком (так-так, тим самим Рьо), якого вже давно не бачив, про якого нам нічогісінько не кажуть, бозна-куди… І з таким в’ялим характером, не сильним чи особливим, він зміг перебороти в собі одного з найсильніших демонів, серед гулянки, у якій усі інші, значно сильніші волею, судячи з поведінки, здалися на волю демонів у собі. Чорт забирай, та в манзі Акіра й Рьо потрапили до стрип-бару з бучною гулянкою через таємний, курва, прохід з паролем, зроблений за останніми, а може, навіть неіснуючими на той час технологіями! Стрип-бар за дверима з кодом, у якому гульбенить купа людей! Як вони взагалі туди потрапили? Що в біса відбувається? Як потім Акіра пройшов назад через ті двері з непритомним Рьо, який єдиний знав код? Питань була купа, але відповіді на них не було, або ж вона була дуже сумною. Як демони можуть вселятися в людей, коли це матеріальні істоти, яких знайшли в кризі – і купа інших претензій до непослідовності манги. І все ж це була гарна історія, як для свого 1972-го року. Гарна супергероїка. Адже вона стала ледве не франшизою, з нею створювалися анімовані кросовери, було випущено три анімаційні повнометражні фільмі по 45 хвилин і останній відео-фільм. Три ці анімовані фільми є українською, давно перекладені. Фільми фактично повністю йшли за мангою, у них збережено стиль малювання манги й вигляд і характер Девілмена-Акіри, час, навіть події – абсолютно все. Єдина зміна, яку я чітко помітив – у першому фільмі все ж намагалися зробити Акіру «героїчнішим» і добрішим – він плакав над мертвим кроленям, і тому на нього «раптом» напали хулігани – і за нього вже заступалася Мікі. Але він і там ледь від неї, оточеної бандюками, не втік.
У цьому сенсі аніме «Девілмен: Плаксій» здійснило справжній прорив: час, події, характери персонажів – усе змінилося і стало абсолютно послідовним і логічним. І не просто логічним, а навіть іронічним. Насправді це досить іронічне, іронічно-сумне аніме, але про сумне згодом, а зараз – трохи про іронію. У оновленій історії ніхто ні на кого не нападав! Просто Мікі дорогою додому випадково зустріла незнайомих хлопців, які просто пожартували, почали розмову, а Акіра вліз чомусь, намагаючись захистити Мікі, хоч загрози й не було, і його висміяли через його власну ж безглуздість. І уже за це варто полюбити Девілмена: він сміється з помилок попередників, сміється з себе, зі своєї історії. Ця гра доходить до того, що історія відбувається в світі… у якому вже був Девілмен, якого транслювали по ТБ, і люди це пам’ятають, і це неодноразово згадується і має певну роль в сюжеті. Згадується манґа з ним і навіть відео на Ютубі. Уже за це можна дати великий плюс авторам за оригінальність. Тепер уже Рьо не якийсь лівий хлопець, якому Акіра невідомо чому зрадів, – нам показали спогад, у якому ці двоє були близькими друзями, і ми розуміємо радість Акіри… Та й у нового Акіри такий характер, що він може побігти за якимсь Рьо, ні про що не думаючи. Демони в цьому світі, як виявилося, чиста воля, здатна вселятися в людей, відголосок стародавнього відчаю, і вони можуть з’являтися лише з людей, опановуючи їхню свідомість. Жодних вічних існувань у кризі і раптових необґрунтованих вселянь.
Та не лише недогляди побудови світу усунено. Змінюється час подій, а з ним змінюється погляд на людину, на її особистість, і це чітко впадає в око, коли порівнювати головний жіночий образ історії: Мікі Макімуру. У манзі Мікі Макімура була лише для трьох речей: фансервіс, слугувати інструментом для порятунку, захоплюватися й хотіти головного героя. Так, того самого, якого вона перед цим ще дубасила за безвольність. Вона то показує сильний характер, то легко лякається, коли це потрібно… і постійно тече від ГГ – все, це змінюється в потрібному порядку. Нічого про її життя, крім домашнього й сімейного, ми виснувати не можемо, та глядачу супергероїчного «Девілмена» це й не треба було – когось же рятувати треба.
Але в Плаксії Мікі Макімура – це не брила для порятунку, це особистість. Це дівчина зі своїм хобі, улюблениця інтернет-шанувальників і досить таки відома спортсменка, яка побила рекорд з бігу. З нею багато хто хоче познайомитися, у неї є свої чіткі погляди на життя, і вона їх дотримується, зрештою і гине вона від своїх принципів, у певному сенсі. Ба більше, у аніме з’являється й інший образ, яким у манзі й не пахло, – образ Міко – трохи гіршої спортсменки, хоча колись кращої серед своїх знайомих. І це теж досить глибокий образ. Але, звісно, аніме «Девілмен Плаксій» – це далебі не про глибокі образи аніме, і не про вдалу зміну світобудови й сюжету. Це аніме з думкою та певним посилом.
І ця думка починається в аніме з малого: малі діти сваряться, бо не можуть вирішити: вбити цуценя, щоб не мучилося, чи зоставити жити і дарувати ще хоч кілька моментів життя. Є дві сторони, два різні світогляди, і під час їх зіткнення й відбувається конфлікт. Частково цей конфлікт повторюється на двох вищезгаданих жіночих образах. Мікі Макімура – щаслива дівчина. У неї в житті все є. Вона гарна (хоча в дечому я б таки поставив на Міко), популярна, досягла успіху. Але, що важливіше, вона добра і чуйна, завжди прагне допомогти, підтримати. Часом її доброта навіть стає поступливістю і обертається для неї на зле – але її відкритості й позитивності це не зменшує. В той же час є Міко – дівчина, яка друга, але почувається так, наче в неї забрали все, хоча в неї теж є і непогані результати, і непогана зовнішність, і улюблені заняття. Але є люди, які хочуть бути першими, лідерами, незважаючи ні на що. Навіть філософи казали про це як про волю до влади, якщо згадувати. Та й ідіома ще з античних часів по світу гуляє, що «краще бути першим у селі, аніж другим у Римі». У Міко є багато чого, згодом у неї навіть з’являється те, чого немає у Мікі – хлопець-однодумець, який не ганяється за славою своєї половинки і не прагне просто її роздягнути і взяти, як це намагаються зробити залицяльники Мікі, а любить її справжню. І тому недарма сюжетна гілка про історію цих двох стає почасти символічною: хлопця, який хотів стати метеликом і полетіти до чогось вищого, згубила дівчина, яка стала павуком, темним і заздрісним, яку тягли донизу заздрощі і нав’язлива ідея публічного приниження кращого.
Власне, вже з цих образів вибудовується те, що можна назвати антиномією двох людських начал: сили, заздрощів, люті, сліпоти й ненависті, пожадання проти милосердя, співчуття, доброти, чуйності та кохання в найчистішому його вияві. Ці сили завжди нуртують у нашому світі, вони стають рушійними силами кожного суспільства, кожної людини, кожної дії. Любов бореться з ненавистю. Заздрощі межують з захопленням, жадання часто ходить пліч-о-пліч з коханням. Люди завжди легко будять в собі негативне, піддаються агресивним емоціям, а добра часом бракує. Кожен міг відчувати це на собі. І реальне життя, і це аніме визнають, що світ змінює саме деструктив, зло, а добро частіше просто декларується і губиться в ньому. Нам показують це на дітях, показують це на змаганнях підлітків, а далі ставки ростуть: показують на прикладі всього світу.
Насправді, гадаю, в аніме дуже добре й точно показали суть людей, як легко розбудити в них страх і злість, як легко зруйнувати поштовхом у правильному напрямку. Не треба таємничих політиків та змов – маса людей все зробить сама на хвилі імпульсу. Саме так руйнується світ в Девілмені: від рук самих людей, і руйнується він послідовно, внутрішньо, через підозрілість між людьми. Гадаєте, що насправді так не може бути? Що треба атомні зброї політиків і таємні масонські змови? Просто подивіться на політичний фон нашої країни. Згадайте, скільки бруду виливається на людей за декларування їхньої політичної позиції чи політичний вибір, навіть найнейтральніший з україноцентричних позицій. Зайдіть, скажімо, на сторінку до Притули й почитайте коментарі до постів про членство в «Голосі», або зайдіть у коментарі до популярних інтерв’ю Забужко чи Андруховича – там істина. Істина і в доносах, які писали в радянському союзі не те, що колеги на колег, а одні члени родини на інших, і за ті доноси розстрілювали чи засилали кудись далеко, що фактично рівноцінно смерті. Як діти публічно, у газетах, зрікалися своїх батьків. Почитайте «Вони б і мухи не скривдили» Славенки Дракуліч, репортаж про етнічні чистки в колишній Югославії, про те, що відділяє звичайну людину від масового вбивці. Достатньо лише страху. Дуже тонка межа пролягає між руйнівною машиною і гуманною істотою, і саме про це не боїться сказати аніме «Девілмен Плаксій». Якщо відносно непогана дія, у якій є благо хоча б для когось і нема при цьому зла для інших невинних, викликає стільки агресії, то що вже казати про суспільство, у якому бояться появи демонів? У аніме ставиться неодноразово питання: «А що є, власне, людина?», але відповіді ми жодного разу не чули. Але бачили добрі дії. Так, цей тайтл – це мірило контрастів, історія, яка не боїться нам показати крайнощі світу й виразити антиномію людської натури до кінця: тут обіймашки з демоном межують з масовими розчленуваннями, турбота про ослабле цуценя – з нечуваною жорстокістю, зрада близьких друзів – з міцною дружбою, яка переборола заздрощі і закінчилася лише смертю, справжнім коханням, про яке можна написати цілий натхненний пост і перемогти все найнижче в собі – зі зґвалтуванням під дулом пістолета.
Але, звісно, це аніме – це не просто маніфест пацифізму, доброті й поні. Це аніме занадто глибоке для нав’язування таких банальних, хоч і важливих істин. Коли Мікі Макімура пише в своєму блозі про доброту, про кохання – глядач одразу ж читає купу негативних, заздрісних і хтивих коментарів у відповідь. Акіра вбиває купу демонів, але при цьому постійно плаче й співчуває, і його бентежить навіть сама думка про те, що демони здатні на почуття. Цитуються біблійні тези про непротивлення злу, а потім самі ж сповідники цієї ідеї трагічно гинуть через свою доброту. І це може викликати когнітивний дисонанс, адже може виникнути питання: нащо тоді це показувати, якщо ти сам себе спростовуєш? А в цьому й полягає ще одна, можливо, найцінніша правда «Девілмена Плаксія», яка й робить його «тим самим аніме вище середнього»: воно не намагається повчати глядача. Воно робить те, що показували нам сотнями років добрі класичні книжки: проблему в усій своїй повноті, яку ми мусимо усвідомити й зробити висновки самі – адже Нора Гельмар не читала маніфест про свободу індивідуальності, а просто виражала свої емоції, а до висновків ми мали докопуватися самі. Добро – це неабияка сила, але його топчуть, зло своєю брутальністю його душить. Заздрощі таки грають фатальну роль, страх таки сильніший за милосердя. Прагне добра одна людина, сміються з неї десятки. Антиномія людської ницості про людської вищості – це не те, що так легко розв’язати. Зрештою, усі добрі персонажі в цьому аніме гинуть, страждають, мучаться заради своїх ефемерних істин, але таки хоч якось борються за свої ідеали. І аніме, за що йому превелика шана, і не намагається розв’язати цю антиномію, сказати, що, мовляв, от є добро, і це добре, або ж добро смокче, тому всі за зло. Воно усвідомлює потребу доброти й неможливість її повної зреалізованості в світі, повному ницості. Воно не повчає старих істин, воно мудре, воно лише показує проблему у всій своїй повноті. Автори цього тайтлу з неймовірною повагою ставляться до свого глядача: вони дають йому матеріал для роздумів, з якого він може зробити свої власні висновки, як я тут зараз. Вони розуміють, що патетичною фразою не можна розв’язати антиномії, яку століттям не можуть роздовбати філософи, але вони не відмовляються від її аналізу і пропонують це зробити глядачеві. Це й робить цю історію такою глибокою. Так, ця антиномія нерозв’язана, але її конче треба якось розв’язати, аби потім не плакати, як у фіналі Рьо над тілом Акіри, від невирішеності конфлікту, який триває заледве не всю історію людського існування. І, гадаю, лише усвідомивши це протиріччя у всій своїй філософській повноті, можна повністю осягнути драму, яка відбувається в душах персонажів а найбільше – у душі головного антагоніста, який зрозумів усе надто пізно.
П. С. А ще аніме цікаве тим, що в ньому кожен страждає, і кожен страждає по-своєму, наче в Єві. А ще хотілося б написати про його стиль, форму, купу прихованих посилань на інші відомі твори, але вже й так забагато символів, добре, якщо й це хоч хтось прочитає, тому, можливо, напишу про це наступного разу, якщо комусь буде цікаво. А ще цю антиномію нам на постері показують, хоча кольори неочікувано підібрані. Дякую, що прочитали. Сподіваюся, було цікаво.
