У кожному мистецькому творі з історією є зміст і форма, і питання їхньої взаємодії завжди турбувало багатьох науковців-філологів. Що важливіше – зміст (те, що ти розповідаєш) чи форма (те, як ти розповідаєш)? Що важить більше в розповіданні історії? Чи може компенсувати крута форма поганенький зміст? Чи може сюжет бути таким крутим, що на недоладний спосіб подачі не звертаєш уваги? Певно, шедеврами стають ті твори, які в обох цих аспектах стоять на висоті. І якщо “Хьоку” чи “Ковбоя бібопа” я б назвав такими шедеврами, то героя цієї рецензії так не назву – а потенціал був.
“У час, коли плачуть цикади” – це багатосерійне аніме (серій десь 50 в сумі, якщо не рахувати ови, які історії не стосуються чи й суперечать їй), створене “Studio DEEN”, яка, схоже, спеціалізується на малосольному яої (може, і на нормальному, просто я не фанат жанру) та (несподівано) Коносубі, а режисер тайтлу – Кон Чіакі, для якої ці роботи були дебютом.
І насправді мене здивував той факт, що аніме з такою формою викладу створив дебютант та студія, яка не спеціалізується на такому жанрі, адже воно вийшло досить якісним, а початок був взагалі дуже цікавим.
Отже, перед нами трилерно-детективна історія з класичними декораціями: є невелике селище Хінамізава, десь на рівні й українського селища (2 тисячі осіб). Декорація зручна, бо саме в обмеженому просторі, з ізольованими людьми і стаються погані історії – і вигадати їх через таку обмежену кількість умов легше. У цьому містечку є лише одна невелика школа, мало закладів для розважання і безліч таємниць та загадок, про які всі знають, але мовчать. І, звичайно ж, якось до цього міста приїжджає новачок, який і має пройти всі ці випробування. За такою історією вже просто приємно спостерігати, щоб згаяти час і розважитися, але це аніме вже з перших серій встигло здивувати. Хоча виникає питання: невже справа настільки заплутана, що її треба розплутувати аж 50 серій, наче в якомусь “Монстрі”? Насправді ні.
Не знаю, чи спойлер це, але, гадаю, якщо спойлер, то не дуже великий: власне, перша детективна історія закінчується буквально через кілька серій. Закінчується не дуже добре, і ти сидиш здивований, адже від аніме такого жанру чекаєш зовсім іншого, а тут ще на початку сталося щось таке, що нагадує фінал. Але вже з наступної серії бачиш тих же персонажів, але інакші дії та інакшу детективну загадку.
Так, є нічогенька така ймовірність, що ці дві няхи таки когось завалять
Словом, усе в цій Хінамізаві крутиться навколо дивного прокляття місцевого божка Ояшіро. Суть прокляття в тому, що один раз на рік, у фестиваль на честь цього божка, відбувається вбивство однієї людини й таємниче зникнення іншої. І незрозуміло, чи це прокляття, чи просто пропуск для таємничого маніяка, аби релігійним святом виправдати свої дії і сховатися від правосуддя (адже всі вірять у прокляття, а не маніяків, як не дивно). А може, це взагалі якісь політичні злочини – словом, усе сплутується у дивний клубок таємниць, який, як виявляється, і має розплутувати глядач.
Глядач має розплутувати, бо герої нічого подібного не роблять, часто просто не встигають, лише отримують дрібні підказки, дрібки суперечливої інформації, аби потім закінчити стару історію і почати нову. Спочатку, звісно, це змушує засумніватися, адже незрозуміло, чи перед тобою одна історія, чи кілька різних світів і дій персонажів. Особисто я спочатку думав, що це просто така гра автора: а поставлю я героїв, зроблю їх декоративними, і ставитиму у різні ситуації в одних і тих же умовах, аби погратися і розробити різні детективні сюжети. Але дуже скоро я зрозумів, що аніме краще за цю просту схему: історії повторювалися, перегукувалися між собою, були однакові лейтмотиви й однакові страхи. Кожна історія розкривала щось нове про персонажів, події в селищі чи таємниці. І я починав розуміти, що ці всі історії – не просто так. Незрозуміло лише було, що їх об’єднує: сюжетна закономірність чи примха автора. Найдужче мені сподобалися дві історії, одна з яких була містичною і, по суті, найстрашнішою історією з гострим сюжетом, а інша – любовною трагедією та розповіддю про відчай, і вони виявилися настільки пов’язаними, так пояснювали певні недомовки, що я отримував невимовне задоволення від перегляду й хотілося викрикнути: “То он чому так було!”
І все ж аніме не позбавлене мінусів. Власне, головний мінус аніме – це японські штампи. Історія чудова, але цю розповідь створювали для школярів, тому й історія – про школярів. І загалом у цьому нема нічого поганого, перший сезон чудово обігрує це (другий слабший, але про це згодом), хоча й з невеликими хибами, а от у другому вони можуть робити таке, у що взагалі не віриш, і воно видається абсурдним. Якби туди доросліших персонажів, то було б значно краще. Другий мінус – кричуще прісний кінець. Аніме починалося дуже добре, весь перший сезон тримало в напрузі… але розв’язка виявилася цікавою, звісно, у певному сенсі, але такою, яку фактично неможливо було передбачити через те, що передумов для неї не було нормальних, радше все вказувало на те, що таких передумов не може бути, тому це теж послабило враження… але все ж це лишилося непогане аніме.
І хоча персонажі – школярі, це не робить їх поганими. Оскільки аніме має 50 серій і повторює детективні історії з певними варіаціями, то часу на розкриття не те, що головних, а й другорядних персонажів вистачає з головою, і аніме це дуже успішно робить. Ба більше – деякі детективні історії й полягають у розкриванні персонажів, це і є головна таємниця. Тому вже на кінець першого сезону всі персонажі видаються рідними, і хочеться вірити, що ти дивишся аніме про селище, де й насправді всі знають одне одного на своєму кутку і дружать. У кожного з головних персонажів є свій неповторний характер і глибокий бекграунд, свої фішки мовлення і звички, стиль одягатися й реакції на певні дії, і це круто, від цього вони здаються справді живими, і частково таке є навіть у другорядних персонажів, що теж тішить. Розповідати детальніше означає зіпсувати враження – краще дивіться самі.
Це з першого опенінґу, тому все гаразд, не наспойлерю
Отже, аніме варто подивитися через його форму. Воно спантеличує глядача, воно розкриває персонажів в абсолютно несподіваний спосіб, воно постійно дивує. Але якщо б цю історію розповідали по-простому, як зазвичай розповідають історії в аніме, то в цьому б не було нічого такого особливого, це була б непогана детективна історія зі знайомими сучасному глядачу елементами. Але саме те, як її показують, і робить її особливою, і саме тому з нею й варто ознайомитися, щоб побачити, з цікавості, як ще можна розказати детективну історію по-новому. Можливо, цю ідею авторам навіяло першоджерело: аніме зроблено за візуальною новелою. Як візуальну новелу проходиш, отримуючи різні фінали, так і аніме тобі показує можливі варіанти. Але в нього вийшло це дуже добре. Знову ж, історію можна було б зробити кращою… можливо, якщо б її зробили трагічнішою. У мене були дещо інші передбачення про розв’язок, і вони не справдилися, хоча, можливо, були б цікавіші. Спочатку я хотів їх тут написати – але краще не треба – раптом у когось будуть схожі здогадки, і тій людині здасться, що все так і буде, а через цю рецензію вона знатиме, що ні, буде інакше. Тому утримаюсь, хоч і хочеться поділитися. З тієї ж причини і персонажів не описую, бо не можна для інтриги. Чорт, це детективне аніме, тому взагалі не можна нічого сказати! Оцінки ставити теж не буду, бо я ніколи цього не робив, та й не бачу сенсу. Це або відчуваєш, що варто дивитися, або ні. Або аж світишся від задоволення, усвідомлюючи, яке ж гарне аніме подивився. От це аніме десь посередині, а часом – навіть між захватом і гарною історією. Тому більше всім гарних історій і гарної форми їх викладу. Менше – шаблонних школярів у ГГ.
До речі, ОВИ таки непогані. Допомагають розслабитися. Та й деякі епізоди з аніме – як же без них? І такі моменти доброти, які дуже добре вдалися авторам, я не жалкував, що герої – школярі
