Рецензію було написано вже давно, але поки вона була лише в фб… А тепер буде на сайті, з легшим доступом.
Хочеться написати щось про аніме “Самурай чамплу”.
Це аніме – збіса цікава і добре розказана історія (або ж багато різних історій, якщо поглянути з іншого боку, які об’єднує спільний мотив подорожі), але більше за все мені в цьому тайтлі сподобалася його прихована сторона, про яку хотілося б детальніше написати нижче. Як на мене, уже назва чудово розкриває суть аніме: самурай (адже це – історія про самураїв) і чамплу (це слово нерідко перекладають як “вінегрет”, але суть цього слова ближча до значення: “змішувати та імпровізувати”. Можливо,автори так і діяли в процесі створення тайтлу, адже це аніме не базується на ранобе, манзі чи іншому першоджерелі, тому його автори могли вигадувати й складати все в процесі створення). З чим асоціюється це аніме особисто в мене? З грою, причому, з постмодерністською грою. Чому? Якщо поглянути на аніме уважніше, то можна побачити в аніме багато штампів і сюжетних перипетій, характерних для бойових аніме, прецінь вони виглядають свіжо та цікаво, щоб приваблювати до себе всіх і кожного – а це і є одна з головних засад постмодернізму (як приклад, можна згадати хоча б твори Умберто Еко, які теж орієнтуються як на “елітарну”, так і “масову” аудиторії) Наступне: велика кількість анахронізмів, але це не промахи авторів, ні, це гра! Автори сміливо заграють як з японською традицією, так і з американською, і, як би комічно це не виглядало, нам демонструють, що в Японії епохи Едо (до слова, вирішальній в становленні японської культури, завдяки цій епосі і виникли традиції Японії, якими ми їх бачимо зараз) уже існували всі ті культурні напрацювання, які вважаються національними (якщо хочете) особливостями американців: графіті, реп, бейсбол, зомбі, фастфуди, наркотики, брейк-данс, толерантність до гомосексуальності, зачіски, одяг і т. д. Також цікава гра, яка показує, що Ван Гог малював свої соняшники завдяки сприянню головної героїні (у доволі іронічний спосіб, до слова), а також приємно було помітити алюзії на “Гамлета” Шекспіра в кінці (якщо не помиляюся) 17 серії: to be (or not to be) continued. В аніме цікавий і архетипічний спосіб подачі сюжету: подорож до далекої цілі і пригоди в процесі цього (можна згадати, як приклад, ще “Одіссею” Гомера, “Улліса” Джойса, “Подорож доктора Леонардо…” нашого Майкла Йогансена, народні казки і т. д.).
До всього іншого, аніме дуже стильне: американський поп-арт тут сміливо поєднується з японською традицією, і в результаті отримуємо гармонійну стильну картину, коли битви відбуваються під реп та електромузику, і аніме дуже послідовне у цьому своєму стилі, і, що найголовніше, стиль у цьому аніме поширюється не лише на картинку і музику (як це нерідко буває), а навіть на сюжет тайтлу та дії персонажів у ньому\, їх одяг і навіть стиль бою.
Словом, це аніме можна подивитися, як для розслаблення, так і з підключенням ерудиції та аналітичного мислення. Але при всьому цьому це не якийсь важкий для сприйняття твір, який хоче донести до глядача глибокий сакральний зміст, ні, автори просто граються з нами і насолоджуються своєю історією, а як розуміти їх алюзії і співставлення двох різних культур – то вже заняття глядача.
