Любовні шкільні історії в аніме зазвичай діляться на дві категорії: оповідання з точки зору хлопця, і з точки зору дівчини. Перше називають шьонен, друге – шьоджьо. Мені доводилося переглядати кілька анім, в котрому головними героїнями виступали саме дівчата. Основне в шьоджьо-анімах приділяється почуттям дівчини до юнака. Немов весь внутрішній світ героїні тільки і крутиться навколо стосунків. Всі інші, другорядні компоненти життя дівчини залежать лише від фантазії авторів – чи зацикляться вони тільки на стосунків, чи спробують максимально деталізовано описати внутрішній та зовнішній світ дівчини – від стосунків з подругами і батьками до якихось тонкощів на кшталт навчання, можливо пошуків роботи, відпочинку, якихось хобі тощо. В цьому плані “Дотягнутися до тебе” не є винятком. Але про все по порядку.
Куронума Савако 1 квітня приходить до першого класу нової, старшої школи. Все б нічого, але дівчина має дуже специфічну зовнішність, котра робить її схожою на героїню фільму “Дзвінок” Садако. Це зіграло з нею поганий жарт – ще з початкової школи за дівчиною тягнеться погана репутація: люди приписували спілкування з духами, магію, прокляття на тих, хто буде дивитися в очі. Здавалося, XXI століття, а люди все ще вірять у подібну ахінею. Втім, науково підходити до Савако ніхто з дітей не збирався, то ж дівчина не мала за все своє життя близьких подруг, хоча було пару дівчат, з котрими вона спілкувалася. Куронума, однак, не втрачала надії, що одного разу все зміниться, і люди почнуть сприймати її такою, якою вона є насправді: дуже відкритою, доброю і турботливою. Ну, такою, ідеальною сферично-ламповою няшею.
Скажу одразу, в реальності на такі речі, як магія, може і звертають увагу, але для того аби всі відсторонювалися від людини, потрібно щось більше, ніж якісь недолугі чутки. Зазвичай такі люди або виробляють щось негарне, якусь дичину у стосунках з іншими, і їх починають уникати інтуїтивно, або самі відсторонюються від усіх. Я знав пару таких випадків – і завжди там знаходилася куди більш поважна причина, ніж дурнуваті плітки! І за привітністю могли стояти зовсім інші речі, часом навіть пов’язані із психічними хворобами. То ж певний час я підозрював за Савако власне якийсь такий підводний камінець, попри те, що дівчина дійсно видавалася дуже доброю, відповідальною і такою, котра бажає попри все потоваришувати з однокласниками.
На вході до школи в перший же день наша няша зустрічає хлопця, котрий чомусь не лякається її зовнішності. Ще б пак, істинні лідери – як це і має бути у правильному класичному шьоджьо, вищі всіляких там пересудів. Нашого красунчика звати Казехая Шьота, і він справжня душа компанії, кумир багатьох дівчат і дуже легко і невимушено тримає позицію лідера. Щоправда, в деяких випадках я засумнівався в правдивості його образу, бо поводив він себе зовсім не як відомі мені шкільні лідери, схожі більше на домінантних бабуїнячих вожаків, ніж на витончених інтелектуалів, хай навіть харизматичних. Хоча, можливо, ми маємо справу з якоюсь особливою школою, в котрій бабуїнисті погані хлопці відсіяні через критичну неуспішність…
Що ж можливо. В цій школі вчитися досить не просто, і багато учнів справді не дуже встигає. Особливо наука тяжко дається Йошіді, однокласниці Савако. Так вже трапилося, що говорити про Йошіду і не згадувати про Яно Аяне неможливо. Вони як Деймос і Фобос, Рем і Ромул – завжди разом. Яно розумна, уважна і мудра не по роках. Йошіда, я б сказав, фізіологічно розвинутіша однолітків. Взагалі, за ними теж тягнеться шлейф чуток, не гірший ніж за Куронумою. Можливо це, можливо дорослість, адже Яно вже зустрічається зі студентом, робить їх не чуттєвими до містичних пліток. Спершу вони ставляться до Савако, здається, як до приятельки, над котрою можна пожартувати. Та ж сприймає увагу до себе, як прояв доброзичливості. Але так виходить, що подруги починають симпатизувати нашому відлюдьку. І власне вони стають “дахом” для наївної і недосвіченої Куронуми.
Я довго думав, що ж власне їх об’єднує. Внутрішньо вони надто різні. Яно і Йошіда – це вже дорослі дівчата, а Савако – наївна дитина. Ефект бридкої подруги? Не той випадок. Можливо, саме мудрість і дорослість дозволяють Яно і Йошіді стати вище упереджень і взяти опіку над страшком Садако. Не виключено, що обом подругам, на відміну від більшості дівчат школи, подобається не Казехая, а старші хлопці. І вони не бачать у Куронумі конкуренцію.
На відміну від Уме Курумізави. Ось хто-хто, а вона точно пасує до красунчика Шьоти. Сама мов лялечка, гарнюня, витончена, і вже точно не боягузка, а розумна і хитра. Однак, власне щось не дуже їй із тим залицянням йде. То ж рано чи пізно, вони з Савако, котра і сама до кінця не знає, що з нею відбувається, мають стати на двобій.
Мабуть, найцікавіше в першому сезоні спостерігати за тим, як Савако потроху відкриває в собі дорослий світ. Перші подруги, перша ночівля у друзів, перша вечірка, зміна значимості у суспільстві – все це змінює і саму дівчину (хоча мені здалося, що зовні вона особливо це ніяк не проявляє). Глядачеві може здатися, що в Куронуми немає недоліків, але це не так. Найбільший недолік Савако – це вона сама і її ставлення до себе. І поки вона сама не зміниться, не зміняться… Як це не банально звучить, але…
Але в аніме є другий сезон. Є таке явище. Перша серія для мене була суцільна WTF! Від початку і до кінця. Пройшло заледве 40 з гаком днів від кінця першого сезону, а герої немов відкинулися на 100500 років назад. І так кілька серій рідкісної дичини. Ей, автори, режисери, ви поясніть, куди герої поділи стільки часу? Що відбувалося між ними? Чому вони почали раптово стидатися одне одного? Може щось таке трапилося дуже важливе, а ви, скотиняки, вирішили, що нам це знати не дуже потрібно? Може ви там саке упилися, чи фуґу не в те горло полізла? Може у вас було відрядження до Амстердаму і ви об’їлися тістечок?
Досить глузувати з творців. Взагалі, вони молодці, вони ніби йшли канонами шьоджьо-творів, але при цьому зуміли розіграти ще пару любовних ліній, одну з котрих так і не показали в аніме (бо хронометраж 37 серій не вмістив всю манґу). Вони зробили цілу плеяду гарно прописаних другорядних героїв, і дали кожному шанс виступити на сцені, кожному розкрити себе. Тут я згадаю і мовчазного спортсмена Рю Санаду, і кумедну складову – вчителя Піна, котрий зовсім не схожий на вчителя, а більше на якогось старшого товариша, президента студради на останньому році навчання, ніж педагога.
Підсумовуючи, якщо хочете більш повніше дізнатися про сюжет і про то, що будо далі – читайте манґу. Вона куди об’ємніше і повніше, ніж серіал. Втім, 37 серія показала нам логічний фінал (а як же інакше). І от я собі знову тяжко зітхаю: чому в 2010-х роках аніме позбулося родзинки несподіваних фіналів. Коли чекаєш на одне і тут раз… Але якщо хочете гране шьоджьо, якщо хочете поплакати над тяжкою долею бідної і наївної Савако – це саме той шанс.
