На відміну від інших видів анімації, в яких художність відіграє домінуючу роль, графіка аніме перебуває під сильним впливом канонів і шаблонів, а тому зазвичай має другорядне значення щодо інших аспектів анімаційного твору. Вона лише засіб передати ті концепції, які творці фільму хочуть в ньому виразити, але в жодному випадку не самоціль.
Історія сучасного аніме відраховується від першого серіалу Тедзуки – «Могутній Атом». Саме в ньому Тедзука вперше висловив принципи «обмеженої анімації» («limited animation»), що лягли потім в основу подальшого розвитку аніме. В поєднанні з японською анімацією ці принципи відобразились в економії на докладності зображення руху (завдяки зменшенню кількості «кадрів на секунду»), але підвищили увагу до дизайну персонажів і фонів. Художні рішення, запропоновані Тедзукою, сприйнялись з розумінням у глядача, а надалі, за рахунок збільшення фінансування, вдалося довести кількість кадрів в секунду до світових промислових стандартів, не втрачаючи при цьому якості промальовування персонажів. Тим не менше, реальність світу аніме така, що фінансування ніколи не буває достатнім, і економити доводиться в будь-якому випадку. Для цього було розроблено ряд художніх прийомів, які давали можливість заново використовувати вже намальовані фрагменти (скажімо, включення в серіал серії з повторенням попередніх подій) і активно використовувати стоп-кадри із статичним зображення.
Класичною ознакою графіки аніме вважаються так звані «Великі очі» – непропорційно великі зіниці персонажів. Це не зовсім вірно. Спочатку великі, «блискучі» очі персонажів з довгими віями з\’явилися в шьоджьо-манзі, оскільки такі очі на Сході традиційно вважалися красивими. Взагалі, очі – центральний об\’єкт особи персонажа в японській естетиці, що символізує готовність персонажа до сприйняття і споглядання. Чим пропорційно менші очі персонажа, тим менше у нього розвинені ці здібності, тому «великі очі» – це завжди ознака юності. Однак, за межі шьоджьо-манґи справжні «великі очі» почали виходити лише наприкінці 1980-х років. До цього в аніме домінували анатомічно пропорційні очі, які, втім, все ж були більші, ніж очі персонажів у західній анімації. Найчастіше «великі очі» присутні в межах стилю шьонен-аніме «кавай» («мило»), що з\’явився на початку 1990-х років. Особливість цього стилю полягала в тому, що головним персонажам таких аніме стали дівчата, які, за законами сприйняття шьонен-аніме, повинні бути сексуально привабливі для глядача. Тому творці стилю «кавай» взяли для нього естетику шьоджьо-манґи, споконвічно орієнтованої на створення «чарівних» персонажів.
Ще один незвичайний стиль, про який варто згадати, – це стиль «супер-деформд» («надспотворений»). Мова йде про апропорційний, комічний стиль, що також з\’явився в аніме в кінці 1980-х – початку 1990-х. У межах цього стилю персонажі зображуються як немовлята – з величезною головою розміром з тулуб. Спочатку цей стиль з\’явився в пародії студії «Санрайз» у їх власному серіалі «Ганді», а потім став активно використовуватися в комічних відступах «серйозних» аніме. Виникнення додаткового стилю, що позначає комічні фрагменти, додало новий вимір у світ канонів мистецтва аніме. Паралельно із «незвичайним» стилем більше прихильників, особливо серед старшого покоління глядачів, знаходить «реалістичний» стиль, що характеризується пропорційними рисами обличчя і єдністю художнього відображення в аніме. Мабуть, надалі не варто очікувати домінування якого-небудь із стилів – кожен з них знаходить свою власну культурну нішу.
